*** [Вона сказала: "Дякую за те, що ти робиш"]

Вона сказала: "Дякую за те, що ти робиш".
І я подумав, що ми могли би зустрітися у паралельному світі.
Вона могла б бути моєю дівчиною, якби я не мав дівчини, яку люблю.
Якби я був програмістом, народився б в деінде,
слухав метал і читав фантастику.
Я впевнений, що одного разу цей світ перевернеться,
І я прокинуся десь серед невідомого мені міста,
Не знатиму, як мене звати, не знатиму нічого про папугу,
Який житиме в клітці у темній кімнаті,
І не знатиму, як звати жінку, яка лежить біля мене.

Буде жарко, сонце світитиме крізь фіранки,
І від вологого повітря у мене проступить піт.
Піднявшись з ліжка, щоб не розбудити її,
Я підійду до вікна і побачу море, побачу далекий острів,
Побачу пісок, мов золото, і зрозумію, що не пам’ятаю, ким я був вчора.
За мить я забуду усе: як писати ці трикляті вірші,
Як читати їх собі під ніс, коли ти йдеш по вулиці,
Незнайомого міста країни, в якій ти вперше.

На жаль, таких людей називають божевільними.
Їм колють різні психотропи, ведуть терапевтичні розмови,
А вони просто щодня прокидаються в новій реальності.
Незважаючи на те, що вони кожного дня могли б
Писати кілька хороших віршів і відчувати усе
Так, як не відчуває ніхто з нас. Ніхто крім нас.
Ніхто поза нами. Ніхто.

Цей вірш почався з того, що вона сказала:
"Дякую за те що ти робиш",
І через те я зійшов з розуму.

© Grigory Semenchuk / Григорій Семенчук
从: MORE віршів і пісень
Видавництво Старого Лева, 2015
录制: Literaturwerkstatt Berlin, 2015

* * * [Она сказала: «Спасибо за то, что ты делаешь»]

Она сказала: «Спасибо за то, что ты делаешь».
И я подумал, что мы могли бы встретиться в параллельном мире.
Она могла бы быть моей девушкой, если б у меня уже не было любимой девушки.
Если б я был программистом, родился бы где-то ещё,
Слушал метал и читал фантастику.
Я уверен, что однажды этот мир опрокинется,
И я проснусь посреди неведомого мне города,
Не зная, как меня звать, ничего не зная про попугая,
Живущего в клетке в тёмной комнате,
Не зная имени женщины, лежащей рядом со мной.

Будет жарко, солнце будет светить сквозь занавески,
И от влажного воздуха у меня выступит пот.
Поднявшись с кровати, чтобы не разбудить её,
Я подойду к окну и увижу море, увижу далёкий остров,
Увижу песок, как золото, и пойму, что не помню, кем я был вчера.
В один миг я забуду всё: как сочинять эти треклятые вирши,
Как читать их себе под нос, когда ты идёшь по улице
Незнакомого города в стране, где ты в первый раз.

Увы, таких людей зовут сумасшедшими.
Им колют разные психотропы, ведут терапевтические беседы,
А они просто каждый день просыпаются в новой реальности.
Несмотря на те, что могли б ежедневно
Сочинять по несколько хороших стихотворений и чувствовать всё
Так, как не чувствует ни один из нас. Никто без нас.
Никто, кроме нас. Никто.

Эти стихи начались с того, что она сказала:
«Спасибо за то, что ты делаешь»,
И от этого я сошёл с ума.

Перевёл с украинского Дмитрий Кузьмин