Прощання слов‘янки

Скільки доводилось бачити даунів,
але таких навіть я не бачив -
один у футболці Звоніміра Бобана,
інший - у футболці Бобана Марковіча,
така собі збірна Югославії з клоунади.

Ага, і ось вони сідають до вагону і відразу
дістають карти і починають грати на гроші.
А грошей ні в того ні в іншого немає.
Але чорта з два, - думає Звонімір Бобан, - зараз
я роздягну цього клоуна, - думає він
про Бобана Марковіча, - зараз
я виб’ю
з нього
все гівно.

І Звонімір Бобан говорить Бобану Марковічу, - братіку,
братішка, нам головне, аби нас не зсадили до Відня, бо вже у Відні
все буде до наших послуг, і шенген упаде нам до рук,
мов перестигла груша. Проститутки, братіку, витиратимуть
нам кросівки
своїми косами,
ми в’їдемо з боку Братислави, на віслюках,
як два Ісуса,
ти і я, братіку,
ти і я.

Ага, - відповідає Звоніміру Бобану Бобан
Марковіч, - аякже: як два Ісуса,
виб’ємо з цього міста все гівно, перехопимо в цих йобаних
українців ринок крадених мобільних телефонів.
Ти лише уяви, братішка, скільки у
світі загадок і таємниць, скільки борделів
і крадених телефонів:
нам життя не стане, аби об’їхати наші угіддя
на віслюках.

А той йому і відповідає: стане, братіку, стане,
життя розтягується, мов баян, я буду
тягнути його в один бік,
а ти - в інший.

І ось вони їдуть, закинувши
нагору чорну валізу,
в якій лежить, складена вдвоє, їхня
велика слов’янська ідея,
і ця їхня велика слов’янська ідея -
акробатка з женевського цирку,
дівчинка, яку вони склали вдвоє і запакували до валізи,
час від часу
витягуючи її назовні
й ділячись із нею хлібом і ракією.

Головне - довезти слов’янську ідею до Відня,
в’їхати в місто
на чолі автоколони прочан.
У світі стільки незайманих душ,
стільки нескорених протестантів
і некрадених мобільних телефонів,
що лише встигай розтягувати
це життя.

Ну що, далі вони починають співати,
зрозуміло - балканські пісні,
такі безкінечні, що їх навіть своїми словами не перекажеш,
але приблизно таке:

Коли сонце стає над Балканами
і першим своїм промінням торкається хвиль Дунаю,
вони - хвилі Дунаю - починають підсвічуватись,
ніби на дні лежать золоті червінці,
і тоді хоробрі солдати сербської гвардії
стрибають у Дунай, разом зі своїми рушницями,
аби дістати золоті червінці для дівчат
з портових кварталів;
так вони й тонуть - разом зі своїми рушницями,
і хвилі Дунаю волочуть їх піщаним
дном у напрямку моря,
і від їхніх темних-темних мундирів
море називається Чорним.

© Published with permission by the author
从: Maradona
Kharkiv, Ukraine: Folio Publishers Ltd., 2007

Прощание славянки

Сколько доводилось видеть даунов,
но таких даже я не видел –
один в футболке Звонимира Бобана,
другой – в футболке Бобана Марковича,
такая себе сборная Сербии и Черногории по клоунаде.

Ага, и вот они садятся в вагон, и сразу
достают карты, и начинают играть на деньги.
А денег ни у того, ни у другого нет.
Но черта с два, – думает Звонимир Бобан, – сейчас
я раздену этого клоуна, – думает он
про Боба Марковича, – сейчас
я выбью
из него
все говно.

И Звонимир Бобан говорит Бобану Марковичу, – брат,
братишка, нам главное, чтобы нас не ссадили до Вены, а уже в Вене
все будет к нашим услугам, и шенген упадет нам в руки,
как перезрелая груша. Проститутки, брат, будут вытирать
нам кроссовки
своими локонами,
мы въедем со стороны Братиславы на ослятях
как два Иисуса,
ты и я, братец,
ты и я.

Ага, – отвечает Звонимиру Бобану Бобан
Маркович, – а как же: как два Иисуса,
выбьем из этого города все говно, перехватим у этих ебаных
украинцев рынок краденых мобильных телефонов.
Ты представь себе только, братишка, сколько в
мире тайн и загадок, сколько борделей
и краденых телефонов:
нам жизни не хватит, чтобы объехать наши угодья
на ослятях.

А тот ему и отвечает: хватит, брат, хватит,
жизнь растягивается, как баян, я буду
тянуть ее в одну сторону,
ты – в другую.

И вот они едут, закинув
наверх черный чемодан,
где лежит, вдвое сложенная, их
великая славянская идея,
и эта их великая славянская идея –
акробатка женевского цирка,
девочка, которую они согнули вдвое и сложили в чемодан,
время от времени
вытаскивая ее наружу
и делясь с ней хлебом и текилой.

Главное – довезти славянскую идею до Вены,
въехать в город
во главе автоколонны паломников.
В мире столько нетронутых душ,
столько нераскаянных протестантов
и некраденых мобильных телефонов,
что лишь успевай растягивать
эту жизнь.

Ну что, дальше они начинают петь,
уж конечно – балканские песни,
такие долгие, что их даже словами не перескажешь,
но примерно такие:

когда солнце встает над Балканами
и первым лучом своим трогает волны Дуная,
они – волны Дуная – начинают подсвечиваться,
словно на дне лежат золотые червонцы,
и тогда храбрые воины сербской гвардии
прыгают в Дунай вместе со своими ружьями,
чтобы достать золотые червонцы девчонкам
портовых кварталов;
вот так и тонут – вместе со своими ружьями,
и волны Дуная волочат их по песчаному
дну в направлении моря,
и из-за их темных-претемных мундиров
море называется Черным.

Перевела с украинского Евгения Чуприна
«Сетевая словесность», 10 июня 2007.