Скільки доводилось бачити даунів,
але таких навіть я не бачив -
один у футболці Звоніміра Бобана,
інший - у футболці Бобана Марковіча,
така собі збірна Югославії з клоунади.

Ага, і ось вони сідають до вагону і відразу
дістають карти і починають грати на гроші.
А грошей ні в того ні в іншого немає.
Але чорта з два, - думає Звонімір Бобан, - зараз
я роздягну цього клоуна, - думає він
про Бобана Марковіча, - зараз
я виб’ю
з нього
все гівно.

І Звонімір Бобан говорить Бобану Марковічу, - братіку,
братішка, нам головне, аби нас не зсадили до Відня, бо вже у Відні
все буде до наших послуг, і шенген упаде нам до рук,
мов перестигла груша. Проститутки, братіку, витиратимуть
нам кросівки
своїми косами,
ми в’їдемо з боку Братислави, на віслюках,
як два Ісуса,
ти і я, братіку,
ти і я.

Ага, - відповідає Звоніміру Бобану Бобан
Марковіч, - аякже: як два Ісуса,
виб’ємо з цього міста все гівно, перехопимо в цих йобаних
українців ринок крадених мобільних телефонів.
Ти лише уяви, братішка, скільки у
світі загадок і таємниць, скільки борделів
і крадених телефонів:
нам життя не стане, аби об’їхати наші угіддя
на віслюках.

А той йому і відповідає: стане, братіку, стане,
життя розтягується, мов баян, я буду
тягнути його в один бік,
а ти - в інший.

І ось вони їдуть, закинувши
нагору чорну валізу,
в якій лежить, складена вдвоє, їхня
велика слов’янська ідея,
і ця їхня велика слов’янська ідея -
акробатка з женевського цирку,
дівчинка, яку вони склали вдвоє і запакували до валізи,
час від часу
витягуючи її назовні
й ділячись із нею хлібом і ракією.

Головне - довезти слов’янську ідею до Відня,
в’їхати в місто
на чолі автоколони прочан.
У світі стільки незайманих душ,
стільки нескорених протестантів
і некрадених мобільних телефонів,
що лише встигай розтягувати
це життя.

Ну що, далі вони починають співати,
зрозуміло - балканські пісні,
такі безкінечні, що їх навіть своїми словами не перекажеш,
але приблизно таке:

Коли сонце стає над Балканами
і першим своїм промінням торкається хвиль Дунаю,
вони - хвилі Дунаю - починають підсвічуватись,
ніби на дні лежать золоті червінці,
і тоді хоробрі солдати сербської гвардії
стрибають у Дунай, разом зі своїми рушницями,
аби дістати золоті червінці для дівчат
з портових кварталів;
так вони й тонуть - разом зі своїми рушницями,
і хвилі Дунаю волочуть їх піщаним
дном у напрямку моря,
і від їхніх темних-темних мундирів
море називається Чорним.