Jan Wagner

the river thinks in fish. what was it then
that sergeant henley first wrested
from it, the eyes yellow and locked, the barbels
two firehooks around the ash-grey mouth
that made even the dogs whimper?

the rapids and their raving
grammar that we followed toward the spring.
the haze-mountains in the distance,
the long grass prairie and now and then
a native who, amused,
gazes over at us and then
vanishes into the woods: all that we enter
into adam’s old map, name
species and deeds. fever in the muscles
and for weeks the diet of roots
and faith in god. under the shirt the ticks
like pins on the skin: thus
the wilderness takes our measurements.

strange feeling: to be
the frontier, the point at which it ends and
begins. by the fire at night our blood circulates
in clouds of mosquitoes over us,
while with hard fishbones
we sew together the pelts, shoes
for our destination and blankets for the dreams.
ahead the untouched, behind us the
ecstatic settlers, their charter
of fences and gates; behind us
the covered wagons of the traders,
the big cities, filled with din and future.

el río piensa en peces. ¿qué fue, entonces,
lo que el sargento henley se anticipó
a arrancarle –los ojos fijos, amarillos; los bigotes
como dos atizadores junto a la boca gris–
que incluso a los perros arrancó chillidos?

los rápidos y su enfurecida
gramática, a la que seguimos rumbo al nacimiento.
a lo lejos las montañas envueltas en vapor,
las llanuras de hierba y de vez en cuando
un indígena al otro lado que nos mira
divertido y después
desparece en el bosque: todo esto lo anotamos
en el viejo mapa de adam, dando nombre
a las especies y los actos. fiebre muscular
y por semanas el régimen de raíces
y confianza en dios. bajo la camisa las garrapatas
como alfileres en la piel: así nos da
una lección el mundo salvaje.

extraña sensación: ser el límite,
el punto en el que se termina
y comienza. de noche, al lado del fuego, circula
nuestra sangre en nubes de mosquitos sobre nosotros,
mientras con espinas duras
cosemos las pieles, zapatos
para nuestra meta y cobijas para los sueños.
hacia adelante lo intacto, detrás nuestro
el enjambre de habitantes, su declaración
de cercos y vallados; detrás nuestro
los carros entoldados de los comerciantes,
las grandes ciudades, llenas de ruido y futuro.

le fleuve pense en poissons. alors c’était quoi,
ce que sergent henley déchira
en premier, les yeux jaunes et fixes, les barbillons
deux tisonniers autour de la gueule cendre
qui fit gémir même les chiens?

les rapides et leur grammaire
déchaînée, que nous suivions direction source.
des montagnes de brume au loin,
des plaines d’herbe et de temps en temps
un natif amusé
nous regarde et alors
disparaît dans la forêt: nous inscrivons tout ça
sur la vieille carte d’adam, nommons
les espèces et les faits. fièvre musculaire
et des semaines au régime de plantes vasculaires
et la foi en dieu. sous la chemise les tiques
des épingles sur la peau: ainsi se mesure
à nous la nature.

un sentiment étrange: être
la lisière, le point où tout finit,
où tout commence. près du feu notre sang de nuit circule
en nuages de moustiques au-dessus de nous,
pendant qu’ensemble se cousent les fourrures
avec des arêtes dures, des chaussures
pour notre destination, des peaux pour les rêves.
devant l’immaculé, derrière
les colons déversent leur charte
de clôtures et de treillis; derrière nous
les voitures à bâche des commerçants,
les grandes villes, pleines de bruit et d’avenir.

o río pensa en peces. que foi, entón,
o que o sarxento henley correu a arrincarlle:
os ollos amarelos e aletargados, os bigotes
coma dous atizadores a rentes desa mandíbula cincenta,
que ata fixeron ouvear os cadelos?

os abranquexados rápidos e a súa rabiosa 
gramática que seguimos até o nacemento do río.
as montañas fumarentas lonxe de nós na distancia,
as chairas de pastos e, de cando en vez, 
un nativo que, divertido, mira para nós e 
desaparece no bosque. todo o que cartografamos
no vello mapa de adán, clasificámolo en
actos e especies. suores de febre.
a nosa dieta a base raíces e fe. baixo a 
camisa as carrachas chantadas na pel coma
alfinetes: así a vida salvaxe 
nos toma con tino as medidas.

sensación estraña: ser o límite, 
o punto no que a fronteira remata e
comeza. de noite, arredor do lume, o noso sangue 
circula en nubes de mosquitos riba de nós, 
mentres con duras espiñas de peixe nos cosemos
pelizas os uns aos outros, zapatos para as nosas
metas e sabas resistentes para os soños.
fronte a nosoutros o intacto. atrás de nós
o enxame de colonos e os seus estatutos redactados a
base de cancelas e valados. atrás de nós 
os carros con toldo dos comerciantes, as
grandes cidades, cheas de ruído e de futuro.

halakban gondolkodik a folyó. mi volt hát,
amit elsőként sergeant henley ragadott el
tőle, a tekintet sárga és merev, a bajusz:
a hamuszürke száj fölött két piszkavas,
melytől szűkölni kezdtek még a kutyák is?

a zuhogók tomboló grammatikája,
melyet a forrás irányába követünk.
a távolban a párahegyek,
síkságok fűsörénye, s olykor egy bennszülött, ki
magában jót mulatva bámul felénk, majd
eltűnik az erdőben: mindezt rávezetjük
adam régi térképére, rögzítünk
fajokat s eseményeket. láz az izmokban
és heteken át gyökér-diéta
s hit a gondviselésben. az ing alatt kullancsok,
mint gombostűk a bőrön: így vesz
mértéket rólunk a vadon.

különös érzés: határnak lenni,
a pontnak, ahol végződik és
kezdődik. éjjelenként a tűznél vérünk
moszkitófelhőkben köröz felettünk,
míg mi kemény halszálkákkal bőröket
varrunk egymáshoz; cipőt céljainknak
és álmainknak takarót. előttünk
a még érintetlen föld, mögöttünk
a nyüzsgő telepesek, kerítések és rácsok
alkotta chartájukkal; mögöttünk
a kereskedők ponyvás szekerei,
s a nagyvárosok, lármával tele és jövővel.

il fiume pensa in pesci. cosa fu dunque
che il sergente henley gli strappò
per primo, gli occhi gialli e fissi, i barbigli
due attizzatoi intorno alla bocca grigio cenere,
da far guaire addirittura i cani?

le rapide e la loro grammatica
furiosa, che seguiamo in direzione della fonte.
i monti di foschia in lontananza,
le pianure erbose e qua e là
un indigeno, che divertito
volge a noi lo sguardo e poi
scompare dentro al bosco: registriamo tutto
questo sull’antica carta d’adamo, diamo
un nome a specie e atti. nei muscoli la febbre
e per settimane intere la dieta a base di radici
e fede in dio. sotto alla camicia le zecche
come spilli appuntati sulla pelle: così
la terra selvaggia ci prende le misure.

strana sensazione: essere
il confine, il punto in cui finisce e in cui
comincia. la notte intorno al fuoco volteggia il nostro sangue
sopra di noi in nugoli di mosche,
mentre cucendo con spine di pesce
mettiamo insieme pelli, scarpe
per la nostra meta e coperte per i sogni.
davanti l’incontaminato, dietro di noi
i gruppi entusiasti di coloni, la loro charta
fatta di cancelli e recinzioni; dietro di noi
i carri coperti dei mercanti,
le città grandi, piene di rumore e di futuro.

upė galvoja žuvim. ką ji turėjo
galvoj, kuomet seržantas henlis pirmąją
ištraukė: geltonom pastėrusiom akim,
dviem plieno ūsais prie pilkų žiomenų,
kurią pamatę net šunys ėmė inkšti?

upės slenksčiai, pašėlus jų gramatika,
kuria mes sekėme link ištakų.
tolumoje – miglos kalnynai,
žolėtos lygumos, o kartais čiabuvis,  
kuris linksmai nužvelgia  mus ir vėl
pranyksta miškuose: visa tai įtraukiam
į senojo adomo žemėlapį,
įvardijam nutikimus
ir rūšis. raumenys karščiuoja,
nesibaigia šaknelių ir tikėjimo
dievu dieta. ant odos pūpso erkės
nelyg siuvėjo adatos:  dykynė,
ji taip matuoja mus.

koks keistas jausmas: būti siena,
tašku, kur viskas baigias ir prasideda.
naktim prie laužo mūsų kraujas sukas
uodų debesimis viršum galvų,
o mes aštriom kaulinėm ašakom
dygsniuojam kailius, antklodes sapnams
ir siuvame batus kelionės tikslui.
prieš mus – neliesta ir nekalta,
už mūsų – kolonistai su tvorų
ir  aptvarų įstatymais; už mūsų –
prekiautojų furgonai,
didžiuliai miestai, triukšmo ir ateities pilni.

upe domā zivīs. kas tad tas bija,
ko seržants henlijs kā pirmais no tās
izrāva, acis dzeltenas un stīvas, ūsas
divi krāsns kruķi ap pelnu pelēku muti,
kas pat suņiem lika smilkstēt?

krāces un to ārdošā gramatika,
kurai sekojām avota virzienā.
dūmakainais kalnājs tālumā,
līdzenais zelmenis un šad tad
kāds vietējais, kurš uzjautrināts
paskatās uz mums un tad
nozūd biezoknī: to visu mēs
ierakstām ādama vecajā kartē,
nosaucot sugas un darbus. drudzis
muskuļos un nedēļām ilga diēta
no saknēm un dievticības. ērces zem krekla
kā piespraužamās adatas ādā: šādi
mums daba noņem mēru.

savāda sajūta: būt robežai,
punktam, kurā tā beidzas un
sākas. naktī pie uguns mūsu asinis
riņķo odu mākoņos virs galvas,
kamēr mēs ar cietām asakām
lāpām zvērādas kopā, kurpes –
galamērķim un segas – sapņiem.
mums priekšā – neskartais,
aiz muguras – jūsmīgie ieceļotāji,
viņu žogu un vārtu harta;
aiz muguras – tirgoņu kulbas,
milzu pilsētas pilnas trokšņu un nākotnes.

de rivier denkt in vissen. wat was het dus
wat sergeant henley hem als eerste
ontnam, de ogen geel en star, de baarddraden
twee porijzers rondom de asgrauwe bek
die zelfs de honden deed janken?

de stroomversnellingen en hun kolkende
grammatica, die wij richting bron volgen.
de nevelgebergtes in de verte,
de vlaktes van gras en af en toe
een inboorling die vermaakt
naar ons kijkt en daarna
het bos in verdwijnt: dat alles noteren we
op adams oude kaart, benoemen
soorten en oorden. koorts in de spieren
en wekenlang het dieet van wortels
en godsvertrouwen. onder het hemd de teken
als spelden op de huid: zo neemt
de wildernis ons de maat.

vreemd gevoel: de grens
te zijn, het punt waar het eindigt en
begint. bij het vuur `s nachts cirkelt ons bloed
in wolken van muskieten boven ons,
terwijl wij met harde graten
de vachten aan elkaar naaien, schoenen
voor ons doel en dekens voor onze dromen.
vóór het ongerepte, achter ons
de zwermende kolonisten, hun handvest
van hekken en rasters; achter ons
de huifkarren van de handelaars,
de grote steden, vol lawaai en toekomst.

myśli rzeki to ryby. więc co to było,
co jako pierwszy wyrwał jej
sergeant henley, co miało żółte wytrzeszczone oczy,
a wąsy jak pogrzebacze wokół szarej jak popiół gęby,
na widok której nawet psy skamlały?

wiry i ich szalona
gramatyka, za którą podążamy w stronę źródła.
w oddali mgliste góry,
równiny z trawy, czasem się pojawi
jakiś tubylec, który z rozbawieniem
przyjrzy się nam i zniknie
w lesie: a wszystko nanosimy
na starą mapę adama, nazywamy
gatunki i czyny. w mięśniach tkwi gorączka
i tygodniami na diecie z korzonków
i wiary w boga. pod koszulą kleszcze
jak szpilki wbite w skórę: to właśnie dzika natura
bierze z nas miarę.

dziwne uczucie: być
granicą, punktem, który jest i końcem
i początkiem. przy ogniu nocą nasza krew
w komarów chmurach krąży ponad nami,
my zaś za pomocą twardych ości
zszywamy skóry robiąc buty,
by dojść do celu, oraz kołdry do snu.
przed nami nietknięte tereny, za nami
roje osadników, ich karta
z płotów i krat; za nami
wozy handlarzy,
wielkie miasta, pełne hałasu i przyszłości.

o rio imagina peixes. o que foi aquilo
que o sargento henley lhe arrancou logo
de início, os olhos amarelos e hirtos, os bigodes
dois colchetes à volta do focinho cinza
que fazem até o cão gemer?

a velocidade da correnteza e a sua relutante
gramática que nos segue em direção à fonte.
as montanhas sedentas ao longe,
a planície de grama e aqui e ali
um nativo que se diverte
em nos observar e depois
desaparece na floresta. registramos tudo
no velho mapa de adam, classificando
espécies e atitudes. a febre nos músculos
e durante semanas manter-se com a dieta de raízes
e a confiança em deus. debaixo da camisa os carrapatos
dando alfinetadas na pele: assim captamos
a dimensão do selvagem em nós.

estranho sentimento: ser
a fronteira, o ponto, no qual se finda e
começa. ao redor do fogo, à noite, nosso sangue circulando
sob as nuvens de mosquitos
enquanto costuramos com espinhas duras
os couros dos sapatos
para o nosso destino e das cobertas para os sonhos.
adiante o inatingível, atrás de nós
as aldeias dispersas, suas escrituras
de cercas e portões, atrás de nós
os transportes dos comerciantes,
as grandes cidades, cheias de ruídos e futuro.

rieka premýšľa v rybách. čo to z nej len
seržant hently ako prvý
vytiahol, oči žlté a meravé, fúzy
ako dva kutáče okolo popolavej papule,
ktorá rozkňučala aj psov?

pereje a ich besniaca
gramatika, ktorú sledujeme k prameňu.
dymové hory v diaľke,
trávnaté roviny a sem tam
domorodec, ktorý sa pobavene
zadíva smerom k nám, aby
sa vzápätí stratil v lese: všetko pozanášame
do starej adamovej mapy, dáme mená
druhom a činom. svalová horúčka
a celé týždne len na korienkoch
a na vieryvbohe. pod košeľou kliešte
na koži ako pripináčiky: takto si z nás
berie divočina miery.

zvláštny pocit: byť
hranicou, bodom, kde sa veci končia a
začínajú. okolo nočnej vatry naša krv
krúži v mračnách moskytov,
kým my zošívame tvrdými rybími kosťami
kožušiny, topánky
pre náš cieľ a pokrývky pre sny.
vpredu nedotknuto, za nami
roje osadníkov, ich charta
z plotov a brán; za nami
kupecké vozy,
veľké mestá, plné hluku a budúcnosti.

река размишља у рибама. шта оно дакле
беше, што је сержант хинли први из ње
истргнуо? очи, жуте и укочене, брчићи,
два ватраља око пепељавосивих уста,
што чак и псе натера да зацвиле?

брзаци реке и њихова запенушана, бучна
граматика, коју пратимо у правцу извора.
на хоризонту венац планина од измаглице,
степа обрасла травом и кадикад силуета
домороца који, забављен нашом муком,
сажаљиво погледа према нама, а онда  
поново у шуму шмугне: све то уписујемо
у адамову стару мапу, именујемо врсте и
бележимо шта радимо. упала мишића и
недељама дијета од корења и поверења у бога.
под кошуљом, крпељи начичкани по кожи
као чиоде: тако нам дивљина узима меру.

чудан осећај: да си граница, она тачка,
на којој престаје и почиње све. ноћу,
поред ватре, у облацима комараца, изнад
нас кружи наша крв, док ми зашиљеним
рибљим кошчицама шијемо обућу
за наш циљ и крзнену ћебад за наше сне.
испред нас недирнута дивљина, за нама врвеж
досељеникâ сањарâ, с катастарским мапама,
уцртаним оградама и торовима; иза нас
колоне трговачких кола с арњевима, велики
градови, пуни будућности и несносне буке.

річка думає рибами. що це було таке --
що його сержант генлі виловив
першим, очі жовті й витріщені, вусищ
дві коцюби довкола попелястої пащі,
на вигляд якої навіть пси заскавчали?

бистрини річок, їхня несамовита
граматика, згідно з якою сунемо до джерел.
задимлені гори в далині,
трав’яні плато а ще там і сям
який тубілець, що погляне на нас
не без інтересу і потім
зникає в лісі: усе це ми вносимо
до старої мапи адамса, даємо назви
всьому що бачимо. гарячка у м’язах
і ціломісячна дієта з корінців
та віри в господа. під сорочкою кліщі
мов булавки у шкірі: так знімає
з нас мірку кравчиня дика природа.

дивне відчуття: бути кордоном,
точкою, в якій усе кінчається і
починається. при вогнищах уночі наша кров
пульсує у хмарах москітів, поки ми
твердими риб’ячими кістками
латаєм один на одному шкури, черевики,
що ведуть до мети і ковдри для сновидінь.
попереду неторкане, а позаду
юрми поселенців, їхні хартії
з парканів і частоколів; позаду нас
фургони торгашів, а також
великі міста, повні галасу і майбутнього.