Alexej Sevruk 

Translator

Вона сказала: "Дякую за те, що ти робиш".
І я подумав, що ми могли би зустрітися у паралельному світі.
Вона могла б бути моєю дівчиною, якби я не мав дівчини, яку люблю.
Якби я був програмістом, народився б в деінде,
слухав метал і читав фантастику.
Я впевнений, що одного разу цей світ перевернеться,
І я прокинуся десь серед невідомого мені міста,
Не знатиму, як мене звати, не знатиму нічого про папугу,
Який житиме в клітці у темній кімнаті,
І не знатиму, як звати жінку, яка лежить біля мене.

Буде жарко, сонце світитиме крізь фіранки,
І від вологого повітря у мене проступить піт.
Піднявшись з ліжка, щоб не розбудити її,
Я підійду до вікна і побачу море, побачу далекий острів,
Побачу пісок, мов золото, і зрозумію, що не пам’ятаю, ким я був вчора.
За мить я забуду усе: як писати ці трикляті вірші,
Як читати їх собі під ніс, коли ти йдеш по вулиці,
Незнайомого міста країни, в якій ти вперше.

На жаль, таких людей називають божевільними.
Їм колють різні психотропи, ведуть терапевтичні розмови,
А вони просто щодня прокидаються в новій реальності.
Незважаючи на те, що вони кожного дня могли б
Писати кілька хороших віршів і відчувати усе
Так, як не відчуває ніхто з нас. Ніхто крім нас.
Ніхто поза нами. Ніхто.

Цей вірш почався з того, що вона сказала:
"Дякую за те що ти робиш",
І через те я зійшов з розуму.

нас огорнув листопад безликий,
дощ за вікном мов цимбалами дзенькнув.
а космос навколо такий великий –
куди ж там мені такому маленькому?

він розмовляє зі мною устами-проміннями,
холодом зранку у горлі набряклому.
робить нас тінями – винні, не винні ми…
клякнуть дерева – я так намок і розм’якнув.

з дошки стираються числа і довшають ночі,
космос вже вкотре дає зрозуміти, що ми – мудаки.
не вдасться ні з чого так просто узяти й зіскочити –
хіба що зі скелі  під співи пташок і вовків.

уся ця сезонна патетика дуже напружує.
пружні обійми холодних осінніх доріг
дають нам повірити – ми ще одужаємо.
чи бодай збережемо дітей і старих.

внутрішні війська мої у кишені джинсів
ховають ножі, кастети й довгі слова…
кілька убитих полковників, двоє заляканих принців
збереглися рубцями і плямами на рукавах.

ці хлопчаки усередині втомилися від повсякденних атак:
вони кожного вечора дякують мені, що живі,
мовчки охороняють увесь цей сраний бардак
в моєму серці, в моїй голові.

осінь дає команду розігнати внутрішній протест,
іти в атаку з гумовими кийками і сльозогінними газом.
внутрішні війська мої не хочуть підіймати цей хрест,
не збираються вірити у весь цей абсурд і маразм…

створення світу передбачало дурниці –
я нарешті збагнув це, зрозумів, записав у блокнот.
навіть найвідчайдушніші демони й благородні лицарі
відмовлялись від пекла і віри, стягів й клейнод.

стоять і дивляться на мене, ніби горобчики
опустили світлі голівки. здали ножі, слова і кастети.
внутрішні війська мої – маленькі хлопчики.
дезертири, що скоро стануть поетами…

У дитинстві я часто бачив у друзів вдома екзотичне супутникове
               телебачення
І розумів, що гірше українського нема.
Але Господь дав можливість дізнатись правду –
Я зрозумів, що не усе з 12 каналів мого домашнього телевізора,
Це УКРАЇНСЬКЕ телебачення,
і що там є ще й російське,
І як виявилося – воно ще гірше.

І що тепер опинилося серед дитячих спогадів?
Війна, бандити, міліція, алкоголізм,
Совєцкій Союз, села російської глибинки, Алла Пугачова…
Але не меншої травми мені завдало
І українське телебачення:
Вишиванки, програми привітань, співаючі ректори.
Тепер розумію одне: українське телебачення –
Це набагато вишуканіше збочення, ніж російське.
Алілуя!

Немає нічого гірше за російське телебачення.
Впевнений: іранське, хоч і менш різноманітне,
Проте все ж з натяком на інтелектуальність.
Ніколи не бачив корейського телебачення –
Нічого, крім вирізок з новин про смерть чергового Кім Ір Чена, –
Але воно бодай відверто насміхається , не так завуальовано,
Як це кляте російське телебачення.
І часом, навіть нагадує раннє українське.

Але все ж приємно, що ти завжди
Можеш сказати – й інші тебе підтримають, –
моє лайно краще за їхнє лайно.
З нього проросло російське телебачення,
А воно – найгірше у світі.

якби мені їм усім потиснути руку і обійняти…
але сили нема – всього метр сімдесят три.
і у моїх снах вони продовжують мовчки стояти,
серед пагорбів, на коліях, де гудуть вітри.

усі вони такі прозорі, уквітчані зорями.
знаю їх поіменно, вони, мов у засідці, в серці глибоко.
і я далі частуватиму їх цукерками, міцними напоями,
щоб вони не тікали у Чехію чи Марокко.

я молюся за них поміж стін святого собору.
на екрані написано чорним по білому «evil».
попід арками древніми крик: «покличте чергового!»
ми усе що могли уже випити - випили

і у моїх снах вони продовжують мовчки стояти,
серед театрів, кафе і червоних готельних кімнат.
якби мені їм усім потиснути руку і обійняти,
зупинити жовтень і листопад, повернутись назад…

В ліс заїжджає чорний Lexus –
Символ розлуки й німої печалі ...
Що він робитиме в лісі? Збиратиме березовий сік?
Танцюватиме чардаш із лісорубами-заробітчанами?

Що у тому лісі? Католицький монастир?
Рок-н-рольний паб? Міністерство охорони праці?
Весна приходить у снах і бере тебе за язик.
Відповісти не можеш – суцільна прострація.

Йдеш по слідах Lexus'a, слухаєш голоси,
І дика рожа питає: чи все в порядку?
Ясен з верховіть тихо говорить: НЕ СЦИ!
Згадуєш молитви, псалми і колядки.

З водійського місця Lexus'у виходить весна,
Збирає палички, витягає газети і запалює вогонь.
На чобітках її – болото, вона весела й сумна.
Падає мокрий сніг, у неї тече зі скронь.

Їй це точно не вдасться – навколо сніги і крига.
Я бачу її сльози, і Lexus сильно засніжений
Вона телефонує мєнтам і місцевим знайомим баригам,
А флора і фауна їй співчуває обіймами ніжними.

Весна, як завжди, на крутому чорнім кроссовері.
З кузовом «універсал» і 5-тилітровим баком у животі…
Вона виїжджає з лісу, звірі сидять у багажнику і на капоті,
І місяць виблискує в вікнах під саундртреки котів.

Вона дивиться на всі ці сніги, рефлекторно тиснучи НА газ.
Зникає за горизонтом, світить неоном, парує теплом в далечінь.
Ти розумієш, що відчуття весни – це просто звичайний спазм.
Десь усередині тебе, десь уночі…

Мені наснилася війна: з чорними волоссям
Брудом під нігтями і сухою ороговілою шкірою.
Все відбулося. Залишилося відголосся.
І каноніри відходили зі зневірою.

Маленькі хлопчики. Вчорашні мішені,
Не винні нікому, винні лиш собі.
Ховають на згадку гільзи в кишені,
Змиваючи кіптяву в себе з лобів.

На фото вони будуть вічно засмучені.
З печаткою смерті – обличчя незримі.
Обнесені щільно дротами колючими
І блок-постами німими.

Мені наснилася війна: ця пані у чорному,
У неї від крові червоний рукав.
Вона підбирала нещадно поборених,
І їх автомати, гвинтівки і ПЗРК…

Війна розставила все на місця.
На місці життя – лиш залізні хрести,
І кожен патрон – це не просто цвях.
Це є я і Ти. Це є я і Ти.

поки літак не відпускає трап, поки пілота не попускає драп,
ми звідси не поїдемо – тут добра вентиляція…
тепер ти розумієш нульову доцільність політичних мап,
бо революція – насправді – починається з вібрації.

вібрує всюди – в пабах, магазинах, ресторанах.
за кого б ти не вболівав – Карпати чи Чикаго Буллз,
що б не любив – коктейлі молотова, нітрогліцерин в бананах –
я помолюсь за те, щоб й далі вібрував твій пульс.

бо кожен може до цих слів прислухуватися,
танцюючи у барах танго, затягнувши сумно караоке.
тримати себе у руках і не збухуватися,
коли навколо ніч зимова й морок кароокий.

кому був винен – урочисто всім прощаю.
гуде мотор, ковтаючи п'ятнадцять  тонн пального.
поки літак не відпускає трап, поки пілота теж не відпускає,
ми знищимо усі маршрути, видалимо блоги.

бо наше серце, очі й руки діють від вібрації –
і поштовхи щораз сильніші в животі.
сади із крейди проростають крізь доми й палаци…
цей пульс відчутний навіть для собак й котів.

а як же ти?