Iryna Tsilyk (Ірина Цілик)

Ось ідуть двоє. Такі натомлені, клумаками, мов дітьми, обвішані.
Перед ними – біле ніщо з тонким мереживом стежок-судин.
І вона ступає, і він накриває її сліди своїми – більшими
так, аби здавалося, ніби цим полем ішов хтось сам-один. 

Так, неначе нікого і не було. Сніг засипле усі сховки, лігвища,
всі минулі життя, всю незахищеність спогадів хилитку.
І вона думає: в разі чого я не згадаю уже наше прізвище.
І він думає: в разі чого я встигну висмикнути чеку.

Ми забули свіжість хрумкої білизни, бій годинника, пил від борошна
на столі, покої в сутінках, запах кофію, дні уродин
так, немовби нічого і не було, так, неначе замість всього – порожньо.
Заховай в моїй спідниці острижену голову. Я – твій дім.

Я – твій храм, твій простий теперішній час, обітниця твоєї безмовності,
твій маяк, твоя зірка, твоя твердінь просолених узбереж.
І вона іде, і він замітає їхні сліди, зрозумівши повністю,
що назад шляху немає. І вперед немає, насправді, теж.