Evgeniya Chupryna  (Евгения Чуприна)
Translator

on Lyrikline: 2 poems translated

from: ucraniano to: russo

Original

Translation

Прощання слов‘янки

ucraniano | Serhij Zhadan

Скільки доводилось бачити даунів,
але таких навіть я не бачив -
один у футболці Звоніміра Бобана,
інший - у футболці Бобана Марковіча,
така собі збірна Югославії з клоунади.

Ага, і ось вони сідають до вагону і відразу
дістають карти і починають грати на гроші.
А грошей ні в того ні в іншого немає.
Але чорта з два, - думає Звонімір Бобан, - зараз
я роздягну цього клоуна, - думає він
про Бобана Марковіча, - зараз
я виб’ю
з нього
все гівно.

І Звонімір Бобан говорить Бобану Марковічу, - братіку,
братішка, нам головне, аби нас не зсадили до Відня, бо вже у Відні
все буде до наших послуг, і шенген упаде нам до рук,
мов перестигла груша. Проститутки, братіку, витиратимуть
нам кросівки
своїми косами,
ми в’їдемо з боку Братислави, на віслюках,
як два Ісуса,
ти і я, братіку,
ти і я.

Ага, - відповідає Звоніміру Бобану Бобан
Марковіч, - аякже: як два Ісуса,
виб’ємо з цього міста все гівно, перехопимо в цих йобаних
українців ринок крадених мобільних телефонів.
Ти лише уяви, братішка, скільки у
світі загадок і таємниць, скільки борделів
і крадених телефонів:
нам життя не стане, аби об’їхати наші угіддя
на віслюках.

А той йому і відповідає: стане, братіку, стане,
життя розтягується, мов баян, я буду
тягнути його в один бік,
а ти - в інший.

І ось вони їдуть, закинувши
нагору чорну валізу,
в якій лежить, складена вдвоє, їхня
велика слов’янська ідея,
і ця їхня велика слов’янська ідея -
акробатка з женевського цирку,
дівчинка, яку вони склали вдвоє і запакували до валізи,
час від часу
витягуючи її назовні
й ділячись із нею хлібом і ракією.

Головне - довезти слов’янську ідею до Відня,
в’їхати в місто
на чолі автоколони прочан.
У світі стільки незайманих душ,
стільки нескорених протестантів
і некрадених мобільних телефонів,
що лише встигай розтягувати
це життя.

Ну що, далі вони починають співати,
зрозуміло - балканські пісні,
такі безкінечні, що їх навіть своїми словами не перекажеш,
але приблизно таке:

Коли сонце стає над Балканами
і першим своїм промінням торкається хвиль Дунаю,
вони - хвилі Дунаю - починають підсвічуватись,
ніби на дні лежать золоті червінці,
і тоді хоробрі солдати сербської гвардії
стрибають у Дунай, разом зі своїми рушницями,
аби дістати золоті червінці для дівчат
з портових кварталів;
так вони й тонуть - разом зі своїми рушницями,
і хвилі Дунаю волочуть їх піщаним
дном у напрямку моря,
і від їхніх темних-темних мундирів
море називається Чорним.

© Published with permission by the author
from: Maradona
Kharkiv, Ukraine: Folio Publishers Ltd., 2007

Прощание славянки

russo

Сколько доводилось видеть даунов,
но таких даже я не видел –
один в футболке Звонимира Бобана,
другой – в футболке Бобана Марковича,
такая себе сборная Сербии и Черногории по клоунаде.

Ага, и вот они садятся в вагон, и сразу
достают карты, и начинают играть на деньги.
А денег ни у того, ни у другого нет.
Но черта с два, – думает Звонимир Бобан, – сейчас
я раздену этого клоуна, – думает он
про Боба Марковича, – сейчас
я выбью
из него
все говно.

И Звонимир Бобан говорит Бобану Марковичу, – брат,
братишка, нам главное, чтобы нас не ссадили до Вены, а уже в Вене
все будет к нашим услугам, и шенген упадет нам в руки,
как перезрелая груша. Проститутки, брат, будут вытирать
нам кроссовки
своими локонами,
мы въедем со стороны Братиславы на ослятях
как два Иисуса,
ты и я, братец,
ты и я.

Ага, – отвечает Звонимиру Бобану Бобан
Маркович, – а как же: как два Иисуса,
выбьем из этого города все говно, перехватим у этих ебаных
украинцев рынок краденых мобильных телефонов.
Ты представь себе только, братишка, сколько в
мире тайн и загадок, сколько борделей
и краденых телефонов:
нам жизни не хватит, чтобы объехать наши угодья
на ослятях.

А тот ему и отвечает: хватит, брат, хватит,
жизнь растягивается, как баян, я буду
тянуть ее в одну сторону,
ты – в другую.

И вот они едут, закинув
наверх черный чемодан,
где лежит, вдвое сложенная, их
великая славянская идея,
и эта их великая славянская идея –
акробатка женевского цирка,
девочка, которую они согнули вдвое и сложили в чемодан,
время от времени
вытаскивая ее наружу
и делясь с ней хлебом и текилой.

Главное – довезти славянскую идею до Вены,
въехать в город
во главе автоколонны паломников.
В мире столько нетронутых душ,
столько нераскаянных протестантов
и некраденых мобильных телефонов,
что лишь успевай растягивать
эту жизнь.

Ну что, дальше они начинают петь,
уж конечно – балканские песни,
такие долгие, что их даже словами не перескажешь,
но примерно такие:

когда солнце встает над Балканами
и первым лучом своим трогает волны Дуная,
они – волны Дуная – начинают подсвечиваться,
словно на дне лежат золотые червонцы,
и тогда храбрые воины сербской гвардии
прыгают в Дунай вместе со своими ружьями,
чтобы достать золотые червонцы девчонкам
портовых кварталов;
вот так и тонут – вместе со своими ружьями,
и волны Дуная волочат их по песчаному
дну в направлении моря,
и из-за их темных-претемных мундиров
море называется Черным.

Перевела с украинского Евгения Чуприна
«Сетевая словесность», 10 июня 2007.

Лукойл

ucraniano | Serhij Zhadan

Коли приходить великдень і небо стає прихильнішим до нас,
і всі напружуються - мовляв, великдень, аякже,
тоді в землі починають перевертатись покійники,
розбиваючи ліктями холодну глину.
Мені доводилось ховати друзів,
я знаю, як воно – закопувати своїх друзів,
мов собака кістку,
чекаючи, коли небо
                                  стане до тебе прихильнішим.

І є такі соціальні групи,
для яких подібні ритуали особливо важливі,
я маю на увазі, насамперед, середній бізнес.
Всім доводилось бачити
який смуток охоплює цих регіональних
представників російських нафтових компаній,
коли вони з‘їжджаються на безмежні
цвинтарні поля, аби закопати
ще одного брата з відстреленими легенями;

всім доводилось чути тверде биття сердець,
коли вони стоять біля домовини
і витирають скупі сльози й соплі об своє
дольче й габана,
і хуячать геннесі
                            з одноразового
                                                     посуду.

Ось так, Коля, - говорять, - ось тобі й відкат.
На безмежних полях офшору
ми, як дикі гуси восени, падаємо в холодні
плеса забуття, зі шротом у печінці.

То як, - радяться, - ми
спорядимо нашого брата
в його довгий шлях
до осяйної Валгали Лукойлу?
Хто буде супроводжувати його
в темних печерах чистилища?

Тьолки, - говорять усі, - тьолки,
йому потрібні будуть тьолки,
хороші тьолки,
дорогі й без шкідливих звичок,
вони будуть гріти його взимку,
вони студитимуть йому кров навесні,
ліворуч від нього буде лежати платинова блондинка,
і праворуч від нього буде лежати платинова блондинка,
так, щоби він навіть не помітив, що вже помер.

Ох, ця смерть - територія, де не ходять
                                                                 наші кредитки.
Смерть - територія нафти,
                                           хай вона омиє його гріхи.
Ми покладемо йому до ніг зброю і золото,
хутра і тонко помелений перець.
В ліву руку ми вкладемо йому останню нокіа,
в праву руку - грамотну ладанку з Єрусалиму.
Але головне - тьолки,
дві тьолки, головне - дві платинові тьолки.
Так, це головне, - погоджуються всі.
Головне, - погоджуються тьолки.
Головне-головне, - підтакує Коля зі своєї домовини.

На великдень ми всі такі сентиментальні.
Стоїмо, чекаємо, коли мертві
встануть і вийдуть до нас із потойбіччя.
Ніколи так не цікавишся смертю,
як ховаючи друзів.

Коли вони третій день чатують
під дверима моргу, він зранку третього дня,
долає, зрештою, смертю смерть, і виходить
до них із крематорію, бачить,
що всі вони знесилено сплять,
після триденного забуху,
лежать просто серед трави,
в обриганих
дольче й габана.

І тоді він тихо,
                        щоби не розбудити,
забирає в одного з них
підзарядку для нокіа,
і повертається
в пекло
до своїх
блондинок.

© Published with permission by the author
from: Maradona
Kharkiv, Ukraine : Folio Publishers Ltd., 2007

ЛУКОЙЛ

russo

Когда приходит пасха, и небо становится к нам благосклонней,
и все напрягаются, мол, пасха, а как же,
тогда в земле начинают переворачиваться покойники,
разбивая локтями холодную глину.
Мне доводилось хоронить друзей,
я знаю, как это – закапывать своих друзей,
точно собака – кость,
в ожидании, когда небо
                                       станет к тебе благосклонней.

И есть социальные группы,
для которых подобные ритуалы особенно важны,
я имею в виду, в первую очередь, средний бизнес.
Всем приходилось видеть,
какое смятение охватывает всех этих региональных
представителей российских нефтяных компаний,
когда они съезжаются на бескрайние
кладбищенские поля, чтоб закопать
еще одного брата с простреленными легкими;
всем приходилось слышать твердое биение сердец,
когда они стоят над гробом
и вытирают скупые слезы и сопли о свое
дольче и габбана,
и хуячат хэннеси
                         из одноразовой
                                                 посуды.

Вот так, Коля, – говорят, – вот тебе и откат.
На бескрайних просторах оффшора
мы, как дикие гуси осенью, падаем в холодные
плесы забвения, с дробью в печенке.

Так как, – советуются, – мы
снарядим нашего брата
в его долгий путь
к сияющей валгалле ЛУКОЙЛа?
Кто будет его сопровождать
в темных пещерах чистилища?

Телки, – говорят все, – телки,
ему нужны будут телки,
хорошие телки,
дорогие и без вредных привычек,
они будут согревать его зимой,
они остудят ему кровь весной,
слева от него положим платиновую блондинку
и справа от него положим платиновую блондинку,
так, чтобы он даже не заметил, что уже умер.

Ох, эта смерть – территория, где не ходят
                                                                   наши кредитки,
смерть – территория нефти,
                                                 пусть она смоет его грехи,
а мы положим к его ногам золото и оружие,
меха и тонко помолотый перец.
В левую руку мы положим его последнюю нокию,
в правую руку – грамотную ладанку из Иерусалима.
А главное – телки, главное – две платиновые телки.
Да, это главное, – соглашаются все.
Главное, – соглашаются телки.
Главное-главное, – поддакивает Коля из своего гроба.

На пасху мы все такие сентиментальные.
Стоим, ждем, когда мертвые
встанут и выйдут к нам с того света.
Никогда так не интересуешься смертью,
как хороня своих друзей.

Когда они третий день дежурят
под дверью морга, он утром третьего дня
попирает, наконец, смертью смерть и выходит
к ним из крематория, видит,
что они обессиленно спят
после трехдневного запоя,
лежат прямо в траве
в обрыганных
дольче и габбана.

И тогда он тихо,
                        чтобы не разбудить,
забирает у одного из них
подзарядку для нокии
и возвращается
в ад
к своим
блондинкам.

Перевела с украинского Евгения Чуприна
«Сетевая словесность», 10 июня 2007.