Chrystyna Nazarkewytsch
alemão
*** [Курячи у вікно, у розчахнутий травень]
Курячи у вікно, у розчахнутий травень,
думаєш: як же все добре склалося на цій останній війні,
не загинуло майже нічого.
Ось хіба що дитинство, разом із мамою,
але час для цього так чи інакше надходив.
Ну не можна ж, правда, вічно жити і не дорослішати.
Ось хіба що домівка, але що того дому,
коли суть людського помешкання — тимчасовість.
Звідки-бо інакше тягуча туга вдивляння
у чужі освітлені вікна, напівпрозорі, терпкі,
як лимонні дольки.
Фотокартки, листи, безсенсовний щоденник,
і квитки непогашені на свіже колись кіно,
висушений букет — щось таке, чого завжди
хочеться здихатися, та ніяк не доходять руки.
Найбільше тобі дошкуляв червоний шнурок у шухляді —
не пригадати вже, звідки взявся, задовгий рівно настільки,
щоби обхопити тонке дівоче зап'ястя.
Все на місці — руки, ноги, для чесної праці,
навіть є голова, при тому, що в ній
досі живуть картини незручного й страшного,
але ніхто їх не бачить і питати не буде.
Місто частково ціле.
Люди частково живі.
Ті, що вижили, утекли, заховалися,
вилізли з каналізації, зрадили, але покаялися,
емігрували, але повернулися іншими.
Всі вони оточують, кажуть: як же насправді добре!
Є кому випікати хліб.
Є кому купувати його на карточки.
Є кому носити дітей і робити аборти.
Є кому посадити шпинат, та неясно, що з ним робити.
Тут придалася би мама із її пирогом:
сир і зелень, щосуботи в твоєму дитинстві.
Дівчинка із червоним шнурком на руці покажеться часом у натовпі,
якщо підступає гроза. Чи проти тривожної повні.
Можна когось народити.
Когось убити.
Закохатися.
Чи що там ще роблять з людьми,
якщо ти правильно пам'ятаєш.
Можна було б пригадати.
Спробувати.
Давай.
Extraído de: Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого
Чернівці: Meridian Czernowitz, 2019
*** [Du rauchst am Fenster, in den offenstehenden Mai]
Du rauchst am Fenster, in den offenstehenden Mai,
deine Gedanken: wie gut fügte sich alles in unserem letzten Krieg:
vernichtet wurde fast nichts,
außer der Kindheit, zusammen mit Mutter,
aber es war ohnehin Zeit dafür.
Man kann ja nicht ewig leben, ohne erwachsen zu werden.
Außer dem Haus, aber was heißt schon ein Haus,
der Sinn der menschlichen Siedlungen ist ihr Provisorium.
Woher denn sonst kommt die Sehnsucht hineinzuschauen
in die fremden beleuchteten Fenster, halbdurchsichtig und bitter,
wie dünne Scheiben einer Zitrone.
Lichtbilder, Briefe, sinnloses Tagebuch und Kinokarten
zu einem ehemals neuen Film,
ein getrockneter Strauß – all das könnte man wegwerfen, wenn man es wagte.
Besonders verletzend war jener rote Bindfaden in deiner Schublade –
du wusstest nicht mehr, woher du ihn hattest, er war lang genug,
um das zarte Handgelenk einer jungen Frau zuzubinden.
Alles da – Arme und Beine, für eine redliche Arbeit,
sogar der Kopf ist da, auch wenn darin bis heute
schreckliche Bilder toben,
andererseits sieht sie keiner, niemand fragt danach.
Die Stadt ist so gut wie heil.
Die Menschen so gut wie lebendig.
Menschen, die überlebten, die flüchteten, sich versteckten,
das Kanalnetz verließen, Verrat zwar übten, danach aber alles bereuten,
auswanderten, um danach als andere Menschen zurückzukehren.
Sie sind überall, sie sagen: Wie gut es uns geht!
Es gibt welche, die Brot backen.
Es gibt welche, die es für Brotkarten erhalten.
Es gibt welche, die Kinder austragen und Kinder abtreiben.
Es gibt welche, die Spinat anbauen, aber keiner weiß, etwas damit anzufangen.
Da wüsste die fehlende Mutter den Rat,
Spinat und Käse in ihrem Kuchen an jedem Kindheitssamstag.
Ab und an zeigt sich in der Menschenmenge das Mädchen mit rotem Bindfaden,
vor allem wenn das Gewitter naht. Oder vor dem verstörenden Vollmond.
Man kann einen gebären
oder erschießen,
sich in einen verlieben.
Was macht man denn sonst noch mit Menschen,
kannst du dich richtig erinnern?
Wir könnten’s versuchen.
Los, komm!