Kateryna Kalytko (Катерина Калитко)
*** [Так вони і поїхали]
*** [Так вони і поїхали]
Так вони і поїхали, лишивши стільці на вулиці,
і не встиглося в них допитатися, звідки насправді були.
Інші люди прийшли дивитися з їхніх вікон
на квадрат небесного полотна, сказати б — намолений,
та вони не надто ревно молилися, не надто вірили;
от хіба що у пару суботніх свічок і коло світла,
що витворювалося між ними.
Тільки дівчинка їхня, якої ніхто навмисне
не навчав цього, у жерстянці з-під чаю,
між запилюжених сувенірів, з яких давно
вивітрилися леткі ефіри емоцій,
відшукала гірського кварцу кристал білосніжний,
що заломлював гранями промені, перетворював
на фонтани сяйва, і сказала:
Бог тут.
І ніхто не спромігся хоч би щось
їй заперечити.
Так вони й поїхали. Дівчинка всю дорогу
на колінах протримала заповітну сумку із Богом.
А в новій оселі, в норі, зусибіч затиснутій
ребрами чужих будинків, з ними замешкало
інше світло: не так розтікалось дахами,
не підхоплювало птахів у сяйливий вир. І кристал
видавався сердитим. Не заломлював променів,
сяйва не повертав.
Чи почує Бог мої молитви з іншого місця?
Чи побачить мене тут, де я опинилася зараз? —
з першим горем у голосі дівчинка їх питала.
І ніхто не спромігся хоч би щось
їй пояснити.
Так вони й поїхали, і Бог перестав усміхатись.