[Как в норе лежали они с волчком...]

Как в норе лежали они с волчком, —
зайчик на боку, а волчок ничком, —
              а над небом звёздочка восходила.
Зайчик гладил волчка, говорил: «Пора»,
а волчок бурчал, — мол, пойдём с утра, —
словно это была игра,
словно ничего не происходило, —
              словно вовсе звёздочка не всходила.

Им пора бы вставать, собирать дары —
и брести чащобами декабря,
и ронять короны в его снега,
слепнуть от пурги и жевать цингу,
и нести свои души к иным берегам,
по ночам вмерзая друг в друга
(так бы здесь Иордан вмерзал в берега),
укрываться снегом и пить снега, —
потому лишь, что это происходило:
              потому что над небом звёздочка восходила.

Но они всё лежали, к бочку бочок:
зайчик бодрствовал, крепко спал волчок,
              и над сном его звёздочка восходила, —
и во сне его мучила, изводила, —
и во сне к себе уводила:
шёл волчок пешком, зайчик спал верхом
и во сне обо всём говорил с волчком:
              «Се, — говорил он, — и адских нор глубина
              рядом с тобой не пугает меня.
              И на что мне Его дары,
              когда здесь, в норе,
              я лежу меж твоих ушей?
              И на что мне заботиться о душе?
              Меж твоих зубов нет бессмертней моей души».

Так они лежали, и их короны лежали,
и они прядали ушами, надеялись и не дышали,
никуда не шли, ничего не несли, никого не провозглашали
и мечтали, чтоб время не проходило,
чтобы ничего не происходило, —
              но над небом звёздочка восходила.

Но проклятая звёздочка восходила.

Extrait de: Подсекай, Петруша
Москва: АРГО-РИСК; Книжное обозрение, 2007
ISBN: 5-86856-139-2
Production audio: Aquanaut studio (2012)

[Ой лежали вони у норі з вовчком...]

Ой лежали вони у норі з вовчком, — 
зайчик на бочку, а вовчок товчком, —
                         а над небом зіронька піднімалася.
Зайчик гладив вовчка: «Час іти в похід»,
а вовчок бурчав, — мов, підем засвіт, — 
наче то лиш гра, гра і над, і під,
і нічого наче і не ставалося, —
                         наче й зіронька зовсім не піднімалася.

Їм би встати час, визбирати дари —
грудня хащами побрести пора,
і корони згубити в його сніги,
сліпнути від завій, спльовувати цингу,
нести душі свої та й за світу край
і вмерзатись ночами мощами в рай
(так і тут Йордан вмерз би у береги),
накриватися снігом і пити сніги, —
лиш тому, що це відбувалося:
                         бо над небом зіронька піднімалася.

Та вони все лежали, бочок в бочок:
зайчик все не спав, міцно спав вовчок,
і над сном його зіронька піднімалася, —
і вві сні його мучила і карала вся, —
і вві сні до себе його забирала вся:
пішки йшов вовчок, зайчик верхи спав
і вві сні таке до вовчка казав:

«Ся, — казав йому, — пекла глибина
коло тебе тут не зляка мене.
І нащо мені всі Його дари,
коли тут, в норі, є тепло нори?
Я лежу поміж — поміж твоїх вух.
То нащо мені іспасати дух?
Таж моя душа між твоїх зубів найбезсмертніша».
Так вони і лежали, і корони їхні лежали,
вухами ворушили, надіялись, не дихали і мовчали,
і нікуди не йшли, і нічого не несли, і нікого на царствіє не вінчали,
і мріяли, щоби вічність їм не миналася,
щоби нічого не відбувалося, —
                         та над небом зіронька піднімалася.

Тая клята зіронька піднімалася.

Переклала з російської Маріанна Кіяновська