Igor Belov
russe
Михаил Светлов
Про що пишуть сучасні поети?
Сучасні поети пишуть про зникаючу, примхливу
субстанцію свого страху; сатана поезії змазує
сажею замки на дверях, і ти сидиш зі своїми страхами
і пишеш про це вірші, вірш за віршем,
ось таке враження
лишається
від сучасної
поезії.
Натомість є окремі соціальні групи, які мало цікавляться
субстанцією страху. Я маю на увазі середній бізнес.
Демони чорного налу,
які підіймають із колін
республіку,
знаючи лише двох справжніх друзів –
друга Стєчкіна
і друга Макарова.
Поети не знають про любов нічого,
любов – це бажання мати дітей після дефолту.
Хто бачив сонячні хмарочоси в центрі, той мене зрозуміє.
В одному з них жив Марат,
який тягнув
трубу через Кавказ,
і дотягував її вже до кордону.
Ну, і все було добре -
благословення з боку московського патріархату
і кришування з боку обласної адміністрації,
і три жінки, яких він любив і утримував,
себто дружина, коханка і ще одна жінка, з якою він трахався,
одним словом – інтенсивне особисте життя.
Але що йому не давало спокою – це його сни,
в яких він виповзав на пекучі поля Андалузії
і сидів на білому піску,
наспівуючи –
о, Андалузіє, жінко
з чорною кров’ю,
ця твоя чорна кров,
чорніша за нафту Месопотамії.
О, Андалузіє тиші,
Андалузіє пристрасті,
я твій пес, Андалузіє,
твій безпантовий бродяга.
Але всі три жінки говорили йому – Марат, йобана в рот, Марат,
в країні, Марат, бардак, візьми кредит, розрули з розтаможкою,
кров, Марат, кров у твоїй трубі, кров на твоїх піджаках.
Але, засинаючи, він усоте повторював:
Твоє чорне-чорне волосся,
довше за коридори Рейхстагу,
довше за чергу на Мостиськах,
довше за прізвища угорських депутатів.
І хто був на окружній в районі ростовської траси,
той знає цей приватний сектор. В одному з тих котеджів
і жила третя жінка Марата,
там він
і забухав.
Щось у ньому зламалось, він взяв таки таки цей
кредит, і приїхав до своєї третьої
жінки
з валізою
бабла.
Ось, - сказав зі злістю, - сто штук, мій кредит,
мої пароплави й порти.
І вже після цього забухав.
Можливо, в ньому теж
озвалася субстанція страху, тому що він пив
день, потім пив ще один день, потім знову пив,
випив парфуми сальвадор далі,
все повторюючи – моя Андалузія, моя Гренада.
Потім у котеджі вони ділили його тіло.
Мені, – сказала дружина, - по хую бабки,
мені потрібен він, я забираю його.
Ні, - сказала коханка, - мені теж по хую бабки,
тим більше я була в долі,
але його забираю я.
А третя сказала, - а ось мені бабки абсолютно не по хую,
ви не подумайте, що я така сука,
просто сто штук це гроші все-таки, але його я теж любила,
він навіть парфуми мої випив,
тому він залишиться мені.
І ось вони сиділи над його тілом
і ділили його між собою,
тому що є багато причин триматись за близьких нам людей,
тому що так чи інакше любов - це командна гра,
тому, врешті-решт, що більше за смерть
кожен із нас боїться
опинитися
сам на сам
зі своїм
життям.
Extrait de: Maradona
Kharkiv, Ukraine : Folio Publishers Ltd., 2007
Михаил Светлов
О чём пишут современные поэты?
Современные поэты пишут об ускользающей, прихотливой
субстанции своего страха; сатана поэзии смазывает
сажей замки на дверях, и ты сидишь со своими страхами
и пишешь об этом стихи, текст за текстом,
вот такое впечатление
остаётся
от современной
поэзии.
В то же время есть отдельные социальные группы, которые мало интересуются
субстанцией страха. Я имею в виду средний бизнес.
Демоны чёрного нала,
которые поднимают с колен
республику,
признавая лишь двух настоящих друзей —
друга Стечкина
и друга Макарова.
Поэты не знают о любви ничего,
любовь — это желание иметь детей после дефолта.
Кто видел солнечные небоскрёбы в центре, тот меня поймёт.
В одном из них жил Марат,
который тянул
трубу через Кавказ,
и дотягивал её уже до границы.
Ну, и всё было хорошо —
благословение со стороны московского патриархата
и крышевание со стороны областной администрации,
и три женщины, которых он любил и содержал,
то есть жена, любовница и ещё одна баба, с которой он трахался,
одним словом — интенсивная личная жизнь.
Но что ему не давало покоя — это его сны,
в которых он выползал на жгучие поля Андалузии
и сидел на белом песке,
напевая —
о, Андалузия, женщина
с чёрной кровью,
эта твоя чёрная кровь
чернее месопотамской нефти.
О Андалузия тишины,
Андалузия страсти,
я твой пёс, Андалузия,
твой беспонтовый бродяга.
Но все три женщины говорили ему — Марат, ёбаный в рот, Марат,
в стране, Марат, бардак, возьми кредит, разрули с растаможкой,
кровь, Марат, кровь в твоей трубе, кровь на твоих пиджаках.
Но, засыпая, он в сотый раз повторял:
Твои чёрные-чёрные волосы
длиннее коридоров Рейхстага,
длиннее очереди у Мостиски,
длиннее фамилий венгерских депутатов.
И кто был на окружной в районе ростовской трассы,
тот знает этот частный сектор. В одном из тех коттеджей
и жила третья женщина Марата,
там он
и забухал.
Что-то в нём сломалось, он взял таки этот
кредит и приехал к своей третьей
женщине
с чемоданом
бабла.
Вот, — сказал со злостью, — сто штук, мой кредит,
мои пароходы и порты.
И уже после этого забухал.
Возможно, в нём тоже
заговорила субстанция страха, потому что он пил
день, потом пил ещё один день, потом снова пил,
выпил духи сальвадор дали,
всё повторяя — моя Андалузия, моя Гренада.
Потом в коттедже они делили его тело.
Мне, — сказала жена, — по хуй бабки,
мне нужен он, я забираю его.
Нет, — сказала любовница, — мне тоже по хуй бабки,
тем более я была в доле,
но его забираю я.
А третья сказала, — а вот мне бабки абсолютно не по хуй,
вы не подумайте, что я такая сука,
просто сто штук это деньги всё-таки, но его я тоже любила,
он даже духи мои выпил,
поэтому он достанется мне.
И вот они сидели над его телом
и делили его между собой,
потому что есть много причин держаться за близких нам людей,
потому что так или иначе любовь — это командная игра,
потому, в конце концов, что больше смерти
каждый из нас боится
остаться
один на один
со своей
жизнью.
«Воздух»: Журнал поэзии, 2008, № 1.