Револьвери і троянди

Ранньої осені на початку дев’яностих можна було померти
лише від вимовляння цих слів – рання осінь, ранні дев’яності,
кримінальна хроніка, в якій
караван фур їде з бундесу, через Польщу, на схід. В головній
машині сидить начальник охорони - молодий поляк
із армійським карабіном,
в чорній шкірянці,
в російському камуфляжі –
переганяє свої десять машин
через сонні мазурcькі озера.

І невідомо, що вони там везуть, за рахунок чого прориваються
через час, який перестав іти в цій частині їхньої вітчизни, невідомо,
чому він не спить, адже всі жінки з берлінських порножурналів
співають йому, співають –

спи, спи, командир, доки ти спиш,
доти триває твій спокій,
коли ти займаєшся сексом шрами твої починають світитись у темряві,
коли ти ламаєш хліб, ламаються небеса над озерами,
спи, спи, командир, всі помирають, всі народжуються,
всі переходять на інший берег свободи, смерть
надає одну перевагу – вона позбавляє тебе відповідальності за товар,
спи, спи, командир, такої ночі терпляче очікує кожна жінка,
шепочучи з острахом – ну що ж ти, спи, давай, спи, спи.
 
Дивись яка в нього темна кров – сказав один слідчий іншому –
це від утоми. Так ніби він не спав останні десять років. Ага, -
погодився той, - або спав погано. Схоже, їх розстрілювали впритул, - знову сказав перший, - спочатку закидали гранатами передню машину,
потім добили решту, тут закрита ділянка дороги, бачиш,
тут їх і чекали, я б теж так зробив, - сказав перший, - на їхньому місці.
Я колись так і зроблю.

І ось тепер для нього вже все припиниться –
                             кров’ю на карабіні, купленому в еміратах,
грубими нитками якогось хірургічного крою.
І тільки опери мовчки схиляться в запилених бушлатах,
і тільки патологоанатом із розумінням кивне головою.

І тільки мама заплаче де-небудь в районі Вроцлава
за сином, якого так рано завалили ці комуністи.
І журавлі над озерами розганятимуть потоки простору
м’язами, натренованими, як у професійних велосипедистів.

І навесні, щороку, повертаючись із Палестини,
вони оминатимуть ці чорні місця, що пахнуть паленими колесами,
оминатимуть розташовані вздовж ріки армійські частини,
оминатимуть усі озера з холодними плесами.

Оминатимуть ці повітряні коридори, де настільки щільне минуле,
що час зупиняється в ньому, ніби серце в покійнику,
і знаючи ту географію, яку вони перетнули,
ту економіку і ту політику,

я повторюю слідом за ними: спи, спи, кохана,
наше життя настільки довге, що ми
встигнемо знову зустрітись із тими, хто так рано від нас пішов,
спи, варто було всім чоловікам цього континенту відрубувати один
одному голови, аби ти зрештою могла пережити такий теплий грудень;
всі помирають, всі народжуються,
триматись тебе, це ніби дотримуватись правопису,
кінчати в тебе, це ніби кінчати жити,
така ось історія, таке минуле, схоже на картопляні поля,
до яких ти не маєш жодного-жодного стосунку.

© Published with permission by the author
Extrait de: Maradona
Kharkiv, Ukraine : Folio Publishers Ltd., 2007

Revolveri un rozes

Deviņdesmito sākumā, agrā rudenī, varēja nomirt
no šo vārdu izrunāšanas vien – rudens sākums, deviņdesmito sākums,
veca kriminālhronika, kurā
fūru karavāna brauc no Doičlandes, cauri poļiem, uz austrumiem. Priekšējā
mašīnā sēž apsardzes priekšnieks – jauns polis
ar armijas karabīni,
melnā ādiniecē,
krievu maskēšanās tērpā –
dzen savas desmit fūres
gar miegainiem Mazūru ezeriem.

Un nav zināms, ko viņi tur ved un uz kā rēķina raujas
cauri laikam, kas ir pārstājis iet šajā viņu tēvzemes apgabalā, un nav zināms,
kāpēc viņš neguļ, ja jau visas Berlīnes pornožurnālu sievietes
dzied viņam, dzied –

Guli, komandier, guli, kamēr vēl guli,
kamēr vēl ir tev miers;
kad tu nodarbojies ar seksu, tavas rētas spīd istabā tumšā,
kad tu lauz maizi, lūst virs ezeriem debesis,
guli, komandier, guli, visi mirst, visi dzimst,
visi pāriet uz otru brīvības krastu, nāve
dod vienu priekšrocību – tā atbrīvo tevi no atbildības par preci,
guli, komandier, guli, tādā naktī katra sieviete pacietīgi gaida,
bažīgi čukstot – nu, ko tu, nu guli tak, guli.

Skaties, cik viņam tumšas asinis, – teica viens opers otram, –
tas no noguruma. It kā viņš nebūtu gulējis pēdējos desmit gadus. Aha, –
piekrita otrs, – vai arī gulējis ļoti slikti. Izskatās, ka šauts no tuvuma, – atkal
ierunājās pirmais, – no sākuma priekšējo mašīnu nomētāja ar granātām,
pēc tam apšāva pārējos, te nepārskatāms ceļa posms, redzi,
tur viņus sagaidīja, es arī viņu vietā tā būtu darījis, – teica pirmais. –
Kādu dienu izdarīšu ar.

Un, lūk, tagad viss viņam beidzies –
                                              ar asinīm uz karabīnes, pirktas arābu pusē,
ar rupjiem diegiem, gluži kā šuvē pēc operācijas.
Un tikai operi noputējušos bušlatos klusē,
un tikai patologanatoms krata galvu, zinot, kā bija.

Un tikai māte raudās kaut kur Vroclavas rajonā
par dēlu, kuru tik agri novākuši tie komunisti.
Un dzērves dzenās gaisa strāvas virs ezera sastingušā
ar muskuļiem, trenētiem kā sporta velosipēdistiem.

Un pavasarī, kad, gadu pēc gada, no Palestīnas tās atgriezīsies,
tad lidos apkārt tām melnajām vietām, kas smird pēc svilušiem riteņiem,
lidos apkārt pie upes izvietotajām armijas daļām,
lidos apkārt visiem stindzinošajiem ezeriem,

lidos apkārt tiem gaisa koridoriem, kur bijušais ir tik blīvs,
ka laiks tur pamirst kā mironī sirds,
un zinādams, kāda tā ģeogrāfija, kuru pārkāpa dzērves,
kāda tā politika, tā ekonomika ir,

es atkārtoju viņām līdzi: guli, mīļā, guli,
tik gara ir mūsu dzīve, ka mēs
atkal paspēsim tikties ar tiem, kas tik agri aizgājuši no mums,
guli, bija to vērts, lai visi šī kontinenta vīrieši apcērt cits
citam galvas, lai tu tomēr varētu pārdzīvot tik siltu decembri,
visi mirst, visi dzimst,
turēties pie tevis, tas ir kā turēties pie pareizrakstības,
beigt tevī, tas ir kā beigt dzīvot,
lūk, tāda vēsture, tāda pagātne, gluži kā kartupeļu lauki,
ar kuriem tev nav nekāda-nekāda sakara.

Atdzejojis Jānis Elsbergs
Satori: Interneta žurnāls, 8.09.2010.