Iryna Tsilyk (Ірина Цілик)

У кінці травня можна отримати багато листів.
Вони лишаються в моєму волоссі, у зборках сукні,
у стиснених кулаках – щоразу, коли ти захотів
написати, як світло народжується й помирає всує,
як повзуть дахами його золоті хвости і навспак
вітер кидає, котить сніжні хвилі у танку́ бездумнім.
Я – кіношниця, я знаю, як сніг буває штучним і як
летять небом наші бажання, закручені вітродуєм.
Але от цікаво, усе химерне є справжнім не менш,
ніж оте, що старанно вписане у зрозумілі норми.
Ми так хочемо бути виваженими, триматися меж,
ховатися у заздалегідь вириті комфортні нори.
І минають – дубль за дублем – наперед продумані дні,
тільки щось забиває дух, ламає минулий мій досвід…
В білім місті плачуть алергіки. Всі плачуть. Падає сніг,
не тане в долонях, якщо ти мені пишеш, пишеш досі.