Igor Belov  (Игорь Белов)
Translator

on Lyrikline: 14 poems translated

from: bielorruso, polaco, ucraniano to: ruso

Original

Translation

Плакалі, знаем!

bielorruso | Andrej Chadanowitsch

Плакалі, знаем!
Хлопчык трох гадоў
крочыць побач з маці,
а потым як зваліцца,
як трахнецца аб асфальт!
Каленка разьбітая ў кроў,
але ня плача,
трохгадовыя мужчыны ня плачуць,
падымаецца, атрасаецца
і незалежным тонам прамаўляе:
„Ледзь ня ўпаў!“

Хлопчык чатырох гадоў
ляжыць на апэрацыйным стале
і вось-вось заплача,
бо які ён ужо мужчына,
калі цёця доктар корпаецца
чымсьці жалезным яму ў пісі,
дзякуй, хоць бацькоў не пусьцілі.

Хлопчык пяці гадоў
дачакаўся смачнай перадачы
у свой загарадны тубэркулёзны санаторый,
і на радасьцях зьеў яе ўсю,
вось толькі памыліўся шафаю,
а потым дзяўчынка нешта шукала ў ёй,
нічога не знайшла й заплакала,
і хлопчык зь ёй за кампанію,
бо хрэн зь імі, з апэльсінамі,
у санаторыі карантын
і бацькоў зноў не пусьцілі,
вунь яны там, за акном,
махаюць яму рукамі,
покуль ён жарэ чужую перадачу…

Бацька трохмесячнай дачкі
па дарозе ў лазэрную клініку
падслухоўвае размову.

Хлопчык трох гадоў
крочыць побач з маці.
„Мама, а ведаеш, ты таксама памрэш!“
„Што ты такое вярзеш?!
Ты што, хочаш, каб твая мама памерла?“
„Не, я не хачу. Я проста нагадваю“.

Госпадзе,
хай доктарка з лазэрнай лінзаю не памыліцца,
беражы ў дарозе ўсіх Тваіх разьдзяўбаеў,
усіх сьляпых
і тых, каму сёньня закапалі вочы.

© Andrej Chadanowitsch
Audio production: Haus für Poesie, 2022

Плакали, знаем!

ruso

Мальчик трех лет

шагает рядом с мамой,

а потом как свалится,

как трахнется об асфальт!

Коленка разбита в кровь,

но не плачет,

трехлетние мужчины не плачут,

подымается, отряхивается

и с независимым видом говорит:

«Чуть не упал!»


Мальчик четырех лет

лежит на операционном столе

и вот-вот заплачет,

потому что какой он уже мужчина,

когда тетя доктор копается

чем-то железным у него в писе,

спасибо, хоть родителей не пустили.


Мальчик пяти лет

дождался сладкой передачи

в своем загородном туберкулезном санатории,

и на радостях съел ее всю,

вот только ошибся шкафчиком,

и потом девочка что-то искала в нем,

ничего не нашла и заплакала,

и мальчик с ней за компанию,

потому что хрен с ними, с апельсинами,

в санатории карантин

и родителей снова не пустили,

вон они там, за окном,

машут ему руками,

пока он жрет чужую передачу…


Отец трехмесячной дочки

по дороге в лазерную клинику

подслушивает разговор.


Мальчик трех лет

шагает рядом с мамой.

«Мама, а знаешь, ты тоже умрешь!»

«Что ты несешь?!

Ты что, хочешь, чтоб твоя мама умерла?»

«Не, я не хочу. Я просто напоминаю».


Господи,

пусть врачиха с лазерной линзой не ошибется.

Береги в дороге всех Твоих раздолбаев,

всех слепых

и тех, кому сегодня закапали глаза.

Перевёл с беларусского Игорь Белов
Онлайн-журнал “TextOnly”, вып. 23 (2007)

Kieszenie

polaco | Bronka Nowicka

Pewnego dnia ojciec znalazł ręce. Swoje własne. Były schowane w kieszeniach płaszcza. Prawa ściśnięta bardziej, lewa mniej.

Prawą wyciągnął najpierw. Zrobił to, łapiąc zębami za skórę. Upuścił rękę na podłogę, zabolało. Nogą obrócił na grzbiet, rozłożył pięść na pięć palców. Przed użyciem wypadało je przetrzeć, zrobił to kolanem we flanelowej nogawce. Lewą rękę wyszarpnął z kieszeni razem       z kawałkiem podszewki, której się czepiła. Rozpostarł siłą, założył i domył.

Po kilku dniach bycia na miejscu ręce jadły, piły i pstrykały palcami. Za jakiś czas zachciało im się bić. Wtedy ojciec pokazał im mnie.

© Bronka Nowicka
from: Nakarmić kamień
Stronie Śląskie: Biuro Literackie, 2017
Audio production: Haus für Poesie, 2018

Карманы

ruso

Однажды отец нашел руки. Свои собственные. Они были спрятаны в карманах пальто. Правый кулак стиснут сильней, чем левый.

Сначала вытащил правую. Проделал он это, хватаясь зубами за кожу. Рука упала на пол, стало больно. Ногой перевернул ее на тыльную сторону, распрямил все пять пальцев. Перед использованием протер руку коленом во фланелевой штанине. Левую руку вытащил из кармана вместе с клочком зацепившейся подкладки. С усилием распрямил, надел и домыл.

Через несколько дней, освоившись, руки вовсю ели, пили и щелкали пальцами. Вскоре им захотелось драться. И тогда отец показал им меня.

Перевёл с польского Игорь Белов
http://www.textonly.ru/mood/?issue=45&article=38955">TextOnly, вып. 45 (2'16)

ІСТИНА

ucraniano | Andrij Ljubka

                                      Ярині Козаренко

Вірші — це невдалі спроби самогубства,
Дощ починається з хмари, смерть починається з
Осені, ти починаєшся з мене,
Стежити за годинником — це ніби проростання трави,
Ніколи не забуду як ти танцювала у темряві,
 втомлена і без музики, ніколи не забуду цю осінь, це лезо, ці
вени, зашморг, твій язик, наче ніж, по шиї.

Піклуватися про бродячих собак, вичитувати пожовтілі
ґазети , розчісувати волосся. Розкривати євангеліє
на будь-якій сторінці, довго читати, довго читати вголос так,
ніби це я на початку нашої ери ходив по світу, так, ніби
це я брехав апостолам, так, ніби це мене
розіп’яли.

Спілкуватися з поетами, всякими іншими художниками-
Скульпторами-акторами, стежити за розвитком політичних подій,
Так, ніби телевізор — це величезне вікно у простір.
Найбільше чомусь люблю фотографуватися на голих
Ландшафтах, скажімо, восени, дуже жалкую, що
Неможливо сфотографувати запах, те, що поза кадром,
Тому мушу описувати, довгі вервечки слів
Нанизуючи на стандартний папір, мушу багато
Пити, аби писати, просто багато пити, просто
Багато писати.

Ніколи не забуду як ти танцювала у темряві, бо
Дощ починається з хмари, смерть
Починається з осені, ти починаєшся з мене.

Ти залишаєшся у моїх спогадах, наче на проявлених
Фотоплівках, найчастіше згадую тебе, перебуваючи в
Темряві (під час сну, наприклад), найчастіше згадую
Тебе танцюючою в темряві: без
Музики, втомлену, але щасливу.

Ти любиш мене? — питає тебе Ісус,
відрізаючи вухо Ван Гогу.

Час від часу, аби змінити життя, приймаю іслам
Чи вступаю до якоїсь комуністичної партії,
Розважаюся примітивно, майже відмовившись
Від наркотиків, усуваюся від сексу, пам’ятаючи як
Ти танцювала у темряві. Надзвичайно багато уваги
Приділяю приготуванню їжї, збиранню опалого листя,
Жолудів, старанно підкопую молоді дерева, дощ
Починається з хмари, смерть починається з осені,
Ти починаєшся з мене.

© Andrij Ljubka
from: Тероризм
Lemberg: Piramida, 2008

Истина

ruso

                       Ярине Козаренко

Стихи — это неудавшиеся попытки самоубийства,
дождь начинается с тучи, смерть начинается с
осени, ты начинаешься с меня,
смотреть на часы — это как прорастать травой,
никогда не забуду, как ты танцевала в темноте,
уставшая и без музыки, никогда не забуду эту осень, это лезвие, эти
вены, эту петлю, твой язык, словно нож, скользивший по шее.

Заботиться о бродячих псах, читать пожелтевшие
газеты, расчесывать волосы. Открывать евангелие
на любой странице, долго читать, долго читать вслух так,
будто это я в начале нашей эры бродил по свету, так, будто
это я лгал апостолам, так, будто это меня
распяли.

Общаться с поэтами и прочими художниками —
скульпторами-актёрами, следить за развитием политических событий,
так, словно телевизор — это огромное окно в пространство.
Больше всего почему-то люблю фотографироваться среди голых
ландшафтов, скажем, осенью, очень жалею, что
нельзя сфотографировать запах, тот, что за кадром,
так что приходится всё это описывать, нанизывая на простую бумагу
длинные вереницы слов, приходится много
пить, чтобы писать, просто много пить, просто
много писать.

Никогда не забуду, как ты танцевала в темноте, ибо
дождь начинается с тучи, смерть
начинается с осени, ты начинаешься с меня.

Ты остаёшься в моих воспоминаниях, словно на проявленных
фотоплёнках, чаще всего вспоминаю тебя, находясь в
темноте (во сне, например), чаще всего  вспоминаю
тебя, танцующей в темноте: без
музыки, уставшую, но счастливую.

Ты любишь меня? — спрашивает тебя Иисус,
отрезая ухо Ван Гогу.

Время от времени, чтобы изменить свою жизнь, принимаю ислам
или вступаю в какую-нибудь коммунистическую партию,
валяю дурака, почти отказавшись
от наркоты, уклоняюсь от секса, помня, как
ты танцевала в темноте. Слишком много внимания
уделяю кулинарии, сбору опавших листьев,
желудей, старательно подкапываю молодые деревья, дождь
начинается с тучи, смерть начинается с осени,
ты начинаешься с меня.

Перевёл на русский язык Игорь Белов

[Ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш]

ucraniano | Andrij Ljubka

Ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш,
Ти, типу, письменник, архітектор людських душ,
Представник культурної інтелігенції, ну і всяке таке,
Що ти в мені знайшов, я ж навіть не розумію про що ти пишеш,
Я ж навіть не знала, шо ти – поет, мені просто очі сподобалися. І зачіска.
Я лежатиму поруч, буде холодна пізня осінь, я навіть подумаю:
Блін, я постійно пишу про осінь, листя, і ось вона тут, коханка смерті,
Пізня осінь, блін. Повернуся і скажу:
 
Я кинув курити учора вночі,
Прочитав есемеску, дістав ключі,
Відчинив замок, зайшов у кімнату,
Увімкнув світло, сорочку зім’яту
Підібрав із крісла, налив собі рому,
І подумав: нарешті вдома.
Скільки всього і скільки я мандрував!
Стежку смерті тричі вночі минав.
Довго жив без тебе, набрався пороків,
Написав дві книжки, мені двадцять років.
І за те, що я дихаю, бачу, за те, що я тут,
Хоча наше життя – вокзал і фастфуд,
За те, що живу, і за те, що пишу,
За хороші фільми, нормальну траву,
За тебе включно, за наше життя,
За всю цю музику без кінця,
За цю от сцену і за цей мікрофон,
За мій розряджений телефон,
За твою смс: скоро прийду,
Боже, дякую!
 
Ти посміхнешся і скажеш: за це я тебе й люблю, дурнику.
Я скажу: вже потрібно вставати, десята ранку, мені на роботу.
А ти знову посміхнешся і скажеш: ні, ще раз, хоч один раз.
І я відповім:
 
Для тебе, кохана, я здатен на все,
Аби лише бачити твоє лице,
Аби лиш тримати за руку тебе,
Для тебе, рідна, я здатен на все.
 
А потім в лікарні, як божий знак,
Медсестра мені скаже: у тебе рак.
І ти закричиш, а я промовчу,
Через вісім місяців ляжу в труну,
І голосно й гулко, як серцебиття,
Будуть мовчати земля й небеса.
І не мине навіть року, можливо, пів,
Як тебе поцілує якийсь дебіл.
Ти йому розкажеш якось вночі:
У мене був хлопець, писав вірші,
Помер у двадцять, у нього був рак,
Жаль, звісно, але рак – це рак.
 
І якщо після смерті існує життя,
Якщо далі тече ця нестримна ріка,
Якщо  осінь триває, якщо гріє тепло,
Якщо поезія вічна, я всім назло
Далі дивитимусь в твоє лице,
Далі кохатиму тебе.

© Andrij Ljubka
from: Тероризм
Lemberg: Piramida, 2008

[Ты проснёшься утром и скажешь: знаешь]

ruso

Ты проснёшься утром и скажешь: знаешь,
ты, типа, писатель, инженер человеческих душ,
представитель культурной интеллигенции, ну и всё такое,
что ты во мне нашёл, я ведь даже не понимаю, о чём ты пишешь,
я ведь даже не знала, что ты — поэт, мне просто глаза понравились. И причёска.
Я буду лежать рядом, будет холодная поздняя осень, я даже подумаю:
блин, я постоянно пишу об осени, листьях, и вот она здесь, любовница смерти,
поздняя осень, блин. Повернусь и скажу:

я бросил курить, когда город спал,
я прочёл смску, ключи достал,
наощупь замком погремел в ночи,
вошёл и в комнате свет включил,
швырнул в угол сумку, налил себе рому
и подумал: ну вот, наконец-то дома.
Где я только не был, не вспомнить мне,
на тропинке смерти, любви на дне.
Жил один, и пороков успел набраться,
написал две книги, теперь мне двадцать.
И за то, что дышу, за то, что я тут,
пусть наша жизнь — вокзал и фастфуд,
за то, что пишу, и за то, что живу,
за хорошие фильмы, крутую траву,
за ласковый свет твоего лица,
за всю эту музыку без конца,
за эту вот сцену и микрофон,
за мой разряженный телефон,
за твой смс: буду в шесть, не позже,
благодарю тебя, Боже!

Ты улыбнёшься и скажешь: за это я тебя и люблю, глупый.
Я скажу: надо вставать, десятый час, мне на работу.
А ты опять улыбнёшься и скажешь: нет, еще раз, хотя б один раз.
И я отвечу:

пусть всё будет так, как захочешь ты,
лишь бы лица твоего черты
я мог бы видеть, твоей руки
касаясь нежней, чем пером — строки.
А потом в больнице — вот божий знак —
врач мне скажет: парень, у тебя рак,
и придётся, твоих не обнявши плеч,
через восемь месяцев в землю лечь,
и уста небес заставит молчать
могилы каинова печать.
Пройдёт лишь год — вроде был, да сплыл —
и тебя поцелует какой-то дебил,
а ты скажешь ему, погасивши свет:
у меня в любовниках был поэт,
умер в двадцать лет, у него был рак,
жаль его, конечно, но рак — это рак.
Только если со смертью не всё пройдёт,
если реки навек не уйдут под лёд,
и поэзии сумрачное тепло
будет греть нашу осень, я всем назло
так и буду смотреть на тебя, тебя
больше жизни и этих стихов любя.

Перевёл на русский язык Игорь Белов

ТЕРОРИЗМ

ucraniano | Andrij Ljubka

Оксані Луцишиній

Вірші довгі, як жіночі оргазми, такі ж
Беззахисні; і несподівані, як татарські набіги.
Кімната, вся наповнена холодом, карта світу, схожа на
Освідчення в коханні, брудна підлога,
Розетка й шафи.
Жити – це втомлювати себе щодня, аби заснути,
Дихати – аби дочекатися сигарети, бачити –
Аби дошукатися дзеркала.
Мені би лише натяк, аби мої радари вловили твій слід,
Мені би ще два життя, аби вижити, мені би
Дожити до ранку, аби тебе вистежити, мені би
 ще пляшку, аби взяти інтерв’ю у янгола, мені би ще дві, аби заснути.
Ми не потрапимо в ранкові газети, нас не спіймають радіохвилі,
Минуле – не те, що ми прожили, а що пам’ятаємо.
Найкраще про нас напишуть у некрологах, найкращий
Наш вчинок – це смерть, найкращий спосіб любові – любити саму любов.
Вирушимо вночі, аби не боятися власної тіні, будемо
Слухати музику, аби не змерзнути, будемо
Перераховувати улюблених поетів, як останні набої.
Ранок – такий сонячний, що хочеться доїти корів,
А не вмирати, роса – така холодна, що хочеться ходити босим,
Кава – така запашна, що хочеться дихати.
Сідаємо в літак, вмикаємо механізм.
Перед вибухом поцілуємося.

© Andrij Ljubka
from: Тероризм
Lemberg: Piramida, 2008

Терроризм

ruso


            Оксане Луцишиной

Стихи, долгие, как женские оргазмы, и такие же
беззащитные; и внезапные, как набеги монголо-татар.
Комната, вся наполненная холодом, карта мира, похожая на
признание в любви, грязный пол,
розетка и сервант.
Жить — это значит ежедневно себя изматывать, чтобы заснуть,
дышать — чтобы дождаться сигареты, видеть —
чтобы отыскать зеркало.
Мне бы всего лишь намёк, чтобы мои радары уловили твой след,
мне бы ещё пару жизней, чтобы выжить, мне бы
дожить до утра, чтобы тебя выследить, мне бы
ещё бутылку, чтобы взять интервью у ангела, мне бы ещё две, чтобы заснуть.
Мы не попадём в утренние газеты, нас не поймают радиоволны,
прошлое — это не то, что с нами было, а то, что мы помним.
Лучше всего о нас напишут в некрологах, самый выдающийся
наш поступок — это смерть, идеальный способ любви — любить саму любовь.
Отправимся ночью, чтобы не бояться собственной тени, будем
слушать музыку, чтобы не замёрзнуть, будем
пересчитывать любимых поэтов, словно последние патроны.
Утро — такое солнечное, что хочется доить коров,
а не умирать, роса — такая холодная, что хочется ходить босиком,
кофе — такой ароматный, что хочется дышать.
Садимся в самолёт, заводим двигатель.
Перед взрывом поцелуемся.

Перевёл на русский язык Игорь Белов

[Головне – дожити до вересня, дотягнути]

ucraniano | Andrij Ljubka

Головне – дожити до вересня, дотягнути,
Не розучитися дихати, не збожеволіти.
Ходити нічними містами, наче заблукані душі, переходити
З однієї порожньої вулиці на іншу – це наче розглядати
Старі фотографії, де поруч тебе померлі друзі,
Кидати недопалки у воду, раптом змерзнути, підняти голову й
Зрозуміти, що насправді дивишся вниз, що там так само
Ходять ті, кого ти колись втратив, так само мерзнуть, так само
Нервово курять, і така порожнеча між вами, і таке холодне повітря;

Головне – дожити до осені, дихати,
Іноді плакати, бути як завжди сильним,
бути душею компаній, приязно всім вітатися, лише
іноді плакати, кусаючи губи, головне –
дожити до осені, не пов’язати мотузку в самотній кімнаті, не
збожеволіти, дихати, головне  - не піти під воду, не відчути,
як тепла омана крові стікає шкірою;

Гоовне – пережити ці ночі, можна:
Курити, читати, розбивати щось, різати, кричати, іноді
Плакати, лежати у теплому ліжку й знову плакати,
Знаєш,, без тебе: вони приходять вночі, говорять зі мною,
Сміються, я їх не бачу, знаєш, я чую музику, стогони,
Знаєш, без тебе все навколо – фільм, і він чорно-білий;

Головне – дожити до осені, чимось займатися,
Читати хороші вірші, кохатися з кимось, крім тебе –
Це лише втомлюватися, головне – дочекатися осені,
Жовтого листя, спокою, щоб можна було знаходити на землі
Яблука, теплі і втомлені, як улюблена жінка,
Кохатися з кимось, швидко дихати, уявляючи постійно тебе –
Це найкраще, що в мене є.

© Andrij Ljubka
from: Тероризм
Lemberg: Piramida, 2008

[Главное — дожить до сентября, дотянуть]

ruso

Главное — дожить до сентября, дотянуть,
не разучиться дышать, не сойти с ума.
Заблудшей душой шататься по ночным городам, переходить
с одной пустой улицы на другую — это как разглядывать
старые фотографии, где рядом с тобой умершие друзья,
бросать окурки в воду, вдруг озябнуть, поднять голову и
понять, что на самом деле смотришь вниз, что там точно так же
бродят те, кого ты давно потерял, так же мёрзнут, так же
нервно затягиваются, и такая пустота разделяет вас, и такой холодный
воздух;

главное — дожить до осени, дышать,
иногда плакать, быть, как всегда, сильным,
быть душой всех компаний, приветливо со всеми здороваться,
изредка плакать, кусая губы, главное —
дожить до осени, не затянуть петлю в одинокой комнате, не
сойти с ума, дышать, главное — не пойти на дно, не почувствовать,
как тёплая иллюзия кровью струится по телу;

главное — пережить эти ночи, а для этого:
курить, читать, разбить что-нибудь или порезать, выть, изредка
плакать, лежать в теплой кровати и снова плакать,
знаешь, когда тебя нет, они приходят по ночам, говорят со мной,
смеются, но я их не вижу, знаешь, я слышу музыку, стоны
знаешь, без тебя все вокруг — кино, и оно черно-белое;

главное — дожить до осени, что-то делать,
читать хорошие стихи, заниматься любовью с кем-то, кроме тебя —
это всего лищь доводить себя до изнеможения, главное — дождаться осени,
желтых листьев, покоя, чтобы можно было поднимать с земли
яблоки, теплые и уставшие, как любимая женщина,
заниматься любовью с кем-то другим, задыхаться, думая при этом о тебе —
это лучшее, что у меня есть.

Перевёл на русский язык Игорь Белов

[жінка надрізує вени]

ucraniano | Halyna Kruk

жінка надрізує вени
тому що не хоче стáріти
звично кухонним ножем
як відкриває шпроти
кволий ангел,
дебелий доктор і санітар-очкарик -
сумнівна компанія для цієї брудної роботи
від їхнього ідеалізму обертом йде голова
і завертається сонце скупе за кіоск навпроти
як їй втекти
як витекти їй у вузенький надріз від ножа
і яким коридором податися потім,
якщо всі без винятку - проти
вихор виносить її по спіралі аорти
просто так – тху...
доктор підносить їй дзеркальце
думає – жінка ж, зажде
завагається, може
але – дзуськи, ніколи, бо коли вона йде –
то вона таки йде
жінка – сам знаєш, істота уперта,
прости її, Боже

© Halyna Kruk

[женщина режет вены]

ruso

женщина режет вены
                                      потому что не хочет старости
привычно кухонным ножом
                                      как будто вскрывает шпроты
квелый ангел,
                       дебелый доктор и санитар-очкарик –
та еще компания для этой грязной работы
от их идеализма у нее кругом идет голова
и катится бледное солнце за киоск напротив
как ей улизнуть
                    проскользнуть ей как
                                                           в узкий порез от ножа
и каким ей потом коридором
                                       если все как один будут против
вихрем выносит ее –
                        просто так – «тху…» –
                                                                  по спирали аорты
доктор подносит ей зеркальце –  
думает, все-таки женщина,
                                                 а вдруг передумает, может
но – дудки, ни за что, никогда,
                                                уж если она идет, то идет
женщина, знаешь ведь сам, – упрямое существо,
                                            прости ее, Боже…

Перевёл с украинского Игорь Белов
«Сибирские огни»: Журнал, 2009, № 10.

[буває, Господь сотворить когось]

ucraniano | Halyna Kruk

буває, Господь сотворить когось
без запобіжного клапана
дасть йому шкіру таку тонку,
щоб на вилицях тріскала
заллє йому попід шкіру кров,
щоб на асфальт крапала
і пустить його найдовшою у світі доріжкою
мовляв – іди собі, людику,
недосконала конструкціє
нібито все при тобі: і нозі, і руці є
тільки немає в тобі
для щему ущелини
для сльози сльозоточини
для душі віддушини
і несе в собі чоловік, скільки може винести
по самі краї заливається оковитою
але як би душа у п’ятах його не билася,
а - не передбачено
ніякого
запасного виходу
і живе собі чоловік, аж ходова зноситься,
аж Господь на техогляді зглянеться -
і не пропустить.
І під тиском обставин бухає кров носом.
І лежить чоловік на шляху.
І - ні пари з уст.

© Halyna Kruk

[бывает, Господь сотворит кого-то]

ruso

бывает, Господь сотворит кого-то
без предохранительного клапана
даст ему кожу такую тонкую,
чтоб сердце просвечивало
под кожу зальет ему кровь,
чтоб на асфальт капала
и пустит его самой долгой дорогой на свете
мол – иди себе, человечек
несовершенной конструкции
вроде бы все при тебе: и ноги, и руки есть
только вот нет у тебя
для щемящей боли ущелья
для слезы слезостока
для души отдушины
и несет свой груз человек, сколько может, едва дыша,
до краев заправляясь бухлом снова и снова,
но как бы там в пятках не билась его душа,
а не предусмотрено
выхода запасного
и живет себе человек, аж ходовая износится,
аж Господь поймет, что коробка передач пуста.
И под давлением обстоятельств кровь так и хлещет из носа.
И лежит человек на дороге.
И – ни облачка на устах.

Перевёл с украинского Игорь Белов
«РЕЦ»: Интернет-журнал, вып. 51 (июль 2008).

[багато речей зникає швидше]

ucraniano | Halyna Kruk

багато речей зникає швидше,
         ніж ми встигаємо їх помітити
багато чого взагалі не з’являється
                                 у нашому полі зору,
як той чоловічок, якого маєш розстріляти
у недільному тирі в парку культури та відпочинку
                        років так зо двадцять тому
доки я встигаю прицілитися
                        він уже давно не вигулькує
хто вбив чоловічка для розстрілу
       тою маленькою шротиною
                тою двостволкою з кривою люфою?
хто встиг його зауважити?
        кому вдалося пристрілятися
за тих кілька швидкоплинних літніх неділь,
з яких уже майже все в минулому?..

© Halyna Kruk

[множество вещей исчезает быстрее]

ruso

множество вещей исчезает быстрее
                                                       чем мы успеваем их заметить
много чего вообще не появляется
                                                            в нашем поле зрения
как тот человечек, которого нужно расстрелять
в воскресном тире в парке культуры и отдыха
лет так двадцать тому
пока я успеваю прицелиться
он уже давно не выныривает
кто убил человечка-смертника
                                      той крошечной пулей
                                      из того ружья с кривым стволом
кто успел его заметить?
кому удалось пристреляться
за те несколько
скоротечных летних воскресений
из которых почти все уже в прошлом?

Перевёл с украинского Игорь Белов
«Воздух»: Журнал поэзии, 2007, № 3.

[Якоїсь ранньої осені]

ucraniano | Halyna Kruk

Якоїсь ранньої осені,
  коли нав’язливі мухи думок
не зуміють добудитися тебе на світанку,
на тому останньому плацдармі сну,
з  якого вже нема куди відступати
ти озирнешся на все це,
  мовби побачивши вперше:
будиночок на згір’ї,
весь у зарослях дикого винограду
і розхристаних хризантем,
аскетичне ліжко,
яке пам’ятає всі проказані тут  молитви
складний чоловік за стіною,
з яким не склалося…
визнай свою поразку,
врешті визнай свою поразку!
цієї зраненої осені,
що, як відсталий від своїх комбатант,
знесилено тягне за собою кривавий слід -
подалі від людей,
подалі від їх захриплого радіоприймача,
який щогодини передає новини з лінії фронту,
подалі від лінії фронту,
яка ніколи не буває прямою, як горизонт
а вже краще сказати -  ламаною,
як мова на окупованій території,
як кардіограма твого серця,
  яке ще б’ється саме зі собою
за право не битися

© Halyna Kruk

[какой-то ранней осенью]

ruso

какой-то ранней осенью,
                                     когда назойливый рой мыслей
не сможет добудиться тебя на рассвете
на том последнем плацдарме сна,
                                     с которого уже некуда отступать,
ты оглянешься на всё это,
                                     словно увидев впервые:
домик на взгорье,
весь в зарослях дикого винограда
                                     и расхристанных хризантем,
аскетичная кровать,
которая помнит все произнесённые здесь молитвы,
сложный человек за стеной,
                                     с которым не сложилось...
признайся в своём поражении,
                                     в конце концов признайся в своём поражении
этой раненой осенью,
                                     которая, как отставший от своих рядовой,
обессиленно волочёт за собой кровавый след —
подальше от людей,
                                     подальше от их охрипшего радиоприёмника,
что каждый час передаёт новости с линии фронта,
подальше от линии фронта,
                                     которая никогда не бывает прямой, как горизонт,
уж лучше сказать — ломаной,
                                     как язык на оккупированной территории,
как кардиограмма твоего сердца,
                                     которое всё ещё бьётся с самим собою
за право не биться

Перевёл с украинского Игорь Белов
«Воздух»: Журнал поэзии, 2007, № 3.

Михаил Светлов

ucraniano | Serhij Zhadan

Про що пишуть сучасні поети?
Сучасні поети пишуть про зникаючу, примхливу
субстанцію свого страху; сатана поезії змазує
сажею замки на дверях, і ти сидиш зі своїми страхами
і пишеш про це вірші, вірш за віршем,
ось таке враження
лишається
від сучасної
поезії.
      
Натомість є окремі соціальні групи, які мало цікавляться
субстанцією страху. Я маю на увазі середній бізнес.
Демони чорного налу,
які підіймають із колін
республіку,
знаючи лише двох справжніх друзів –
друга Стєчкіна
                          і друга Макарова.
Поети не знають про любов нічого,
любов – це бажання мати дітей після дефолту.

Хто бачив сонячні хмарочоси в центрі, той мене зрозуміє.
В одному з них жив Марат,
                                               який тягнув
                                                                   трубу через Кавказ,
і дотягував її вже до кордону.
Ну, і все було добре -
благословення з боку московського патріархату
і кришування з боку обласної адміністрації,
і три жінки, яких він любив і утримував,
себто дружина, коханка і ще одна жінка, з якою він трахався,
одним словом – інтенсивне особисте життя.
Але що йому не давало спокою – це його сни,
в яких він виповзав на пекучі поля Андалузії
і сидів на білому піску,
наспівуючи –

о, Андалузіє, жінко
з чорною кров’ю,
ця твоя чорна кров,
чорніша за нафту Месопотамії.

О, Андалузіє тиші,
Андалузіє пристрасті,
я твій пес, Андалузіє,
твій безпантовий бродяга.

Але всі три жінки говорили йому – Марат, йобана в рот, Марат,
в країні, Марат, бардак, візьми кредит, розрули з розтаможкою,
кров, Марат, кров у твоїй трубі, кров на твоїх піджаках.

Але, засинаючи, він усоте повторював:

Твоє чорне-чорне волосся,
довше за коридори Рейхстагу,
довше за чергу на Мостиськах,
довше за прізвища угорських депутатів.

І хто був на окружній в районі ростовської траси,
той знає цей приватний сектор. В одному з тих котеджів
і жила третя жінка Марата,
                                             там він
                                                          і забухав.

Щось у ньому зламалось, він взяв таки таки цей  
кредит, і приїхав до своєї третьої
                                                        жінки
                                                                  з валізою
                                                                                  бабла.
Ось, - сказав зі злістю, - сто штук, мій кредит,
мої пароплави й порти.
І вже після цього забухав.
Можливо, в ньому теж
озвалася субстанція страху, тому що він пив
день, потім пив ще один день, потім знову пив,
випив парфуми сальвадор далі,
все повторюючи – моя Андалузія, моя Гренада.

Потім у котеджі вони ділили його тіло.
Мені, – сказала дружина, - по хую бабки,
мені потрібен він, я забираю його.
Ні, - сказала коханка, - мені теж по хую бабки,
тим більше я була в долі,
але його забираю я.
А третя сказала, - а ось мені бабки абсолютно не по хую,
ви не подумайте, що я така сука,
просто сто штук це гроші все-таки, але його я теж любила,
він навіть парфуми мої випив,
тому він залишиться мені.

І ось вони сиділи над його тілом
і ділили його між собою,
тому що є багато причин триматись за близьких нам людей,
тому що так чи інакше любов - це командна гра,
тому, врешті-решт, що більше за смерть
кожен із нас боїться
опинитися
сам на сам
зі своїм
життям.

© Published with permission by the author
from: Maradona
Kharkiv, Ukraine : Folio Publishers Ltd., 2007

Михаил Светлов

ruso

О чём пишут современные поэты?
Современные поэты пишут об ускользающей, прихотливой
субстанции своего страха; сатана поэзии смазывает
сажей замки на дверях, и ты сидишь со своими страхами
и пишешь об этом стихи, текст за текстом,
вот такое впечатление
остаётся
от современной
поэзии.

В то же время есть отдельные социальные группы, которые мало интересуются
субстанцией страха. Я имею в виду средний бизнес.
Демоны чёрного нала,
которые поднимают с колен
республику,
признавая лишь двух настоящих друзей —
друга Стечкина
                              и друга Макарова.
Поэты не знают о любви ничего,
любовь — это желание иметь детей после дефолта.

Кто видел солнечные небоскрёбы в центре, тот меня поймёт.
В одном из них жил Марат,
                                                который тянул
                                                                           трубу через Кавказ,
и дотягивал её уже до границы.
Ну, и всё было хорошо —
благословение со стороны московского патриархата
и крышевание со стороны областной администрации,
и три женщины, которых он любил и содержал,
то есть жена, любовница и ещё одна баба, с которой он трахался,
одним словом — интенсивная личная жизнь.
Но что ему не давало покоя — это его сны,
в которых он выползал на жгучие поля Андалузии
и сидел на белом песке,
напевая —

о, Андалузия, женщина
с чёрной кровью,
эта твоя чёрная кровь
чернее месопотамской нефти.

О Андалузия тишины,
Андалузия страсти,
я твой пёс, Андалузия,
твой беспонтовый бродяга.

Но все три женщины говорили ему — Марат, ёбаный в рот, Марат,
в стране, Марат, бардак, возьми кредит, разрули с растаможкой,
кровь, Марат, кровь в твоей трубе, кровь на твоих пиджаках.

Но, засыпая, он в сотый раз повторял:

Твои чёрные-чёрные волосы
длиннее коридоров Рейхстага,
длиннее очереди у Мостиски,
длиннее фамилий венгерских депутатов.

И кто был на окружной в районе ростовской трассы,
тот знает этот частный сектор. В одном из тех коттеджей
и жила третья женщина Марата,
                                                          там он
                                                                       и забухал.

Что-то в нём сломалось, он взял таки этот
кредит и приехал к своей третьей
                                                            женщине
                                                                              с чемоданом
                                                                                                      бабла.

Вот, — сказал со злостью, — сто штук, мой кредит,
мои пароходы и порты.
И уже после этого забухал.
Возможно, в нём тоже
заговорила субстанция страха, потому что он пил
день, потом пил ещё один день, потом снова пил,
выпил духи сальвадор дали,
всё повторяя — моя Андалузия, моя Гренада.

Потом в коттедже они делили его тело.
Мне, — сказала жена, — по хуй бабки,
мне нужен он, я забираю его.
Нет, — сказала любовница, — мне тоже по хуй бабки,
тем более я была в доле,
но его забираю я.
А третья сказала, — а вот мне бабки абсолютно не по хуй,
вы не подумайте, что я такая сука,
просто сто штук это деньги всё-таки, но его я тоже любила,
он даже духи мои выпил,
поэтому он достанется мне.

И вот они сидели над его телом
и делили его между собой,
потому что есть много причин держаться за близких нам людей,
потому что так или иначе любовь — это командная игра,
потому, в конце концов, что больше смерти
каждый из нас боится
остаться
один на один
со своей
жизнью.

Перевёл с украинского Игорь Белов
«Воздух»: Журнал поэзии, 2008, № 1.

Гриби Донбасу

ucraniano | Serhij Zhadan

Донбас навесні тоне в тумані, і сонце ховається за сопками.
Тому треба знати місця,
треба знати з ким домовлятися.

Це був робітник колишнього насосного цеху,
мужик, потріпаний алкоголізмом.
- Ми, - сказав при знайомстві, - робітники насосного цеху,
завжди вважались елітою пролетаріату, ага, елітою.
Свого часу, коли все полетіло к єбєням, багато хто
опустив руки. Лише не працівники
насосного цеху, лише не ми.
Ми тоді зібрали незалежні профспілки гірників,
захопили три корпуси колишнього комбінату
і почали вирощувати там гриби.

- Як гриби? – не повірив я.
- Так. Гриби Хотіли вирощувати кактуси з мескаліном, але у нас,
на Донбасі, кактуси не ростуть.

Знаєш, що головне, коли вирощуєш гриби?
Головне, щоб тебе перло, точно, друг – головне, щоб перло.
Нас – перло, повір мені, нас і зараз пре, можливо тому,
що ми все-таки еліта пролетаріату.  

Ну, і значить що – ми захопили три корпуси і висіяли наші гриби.
Ну, і там – радість праці, почуття ліктя,
сам знаєш – це п’янке відчуття трудових звершень.
А головне – всіх пре! Всіх пре і без грибів!

Проблеми почались уже за пару місяців. У нас тут серйозний
район, сам бачив, нещодавно спалили заправку,
причому – міліція  там усіх і накрила, вони навіть заправитись
не встигли, так хотіли її спалити.
І ось одна бригада вирішила на нас наїхати, вирішила забрати
наші гриби, ти уявляєш? Я думаю, на нашому місці будь-хто
прогнувся б, такий порядок – прогинаються всі,
кожен у міру свого соціального статусу.

Але ми зібрались і подумали – добре, гриби – це добре,
але справа не в грибах, і не в почутті ліктя,
і навіть не в насосному цеху, хоча це був аргумент.
Просто ми подумали – ось зараз зійдуть врожаї, виростуть
наші гриби, виростуть і, умовно кажучи, заколосяться,  
і що ми скажемо нашим дітям, як ми подивимось їм у вічі?
Просто є речі, за які ти маєш відповідати, від яких
ти не можеш просто так відмовитись.
Ось ти відповідаєш за свій пеніцилін,
а я відповідаю за свій.

Одним словом, забились просто на грибних плантаціях. Там ми
їх і повалили. І коли вони падали на теплі серця грибів,
ми думали –

Все, що ти робиш своїми руками, працює на тебе.
Все, що ти пропускаєш крізь власну совість, б’ється
в такт із твоїм серцебиттям.
Ми залишились на цій землі, щоби нашим дітям недалеко
було ходити на наші могили.
Це наш острів свободи,
розширена свідомість
сільського господарства.
Пеніцилін і Калашников – два символи боротьби,
Кастро Донбасу веде партизанів
крізь туманні грибні плантації
до Азовського моря.

- Знаєш, - сказав він мені, - вночі, коли всі засинають
і темні грунти всмоктують у себе туман,
я навіть уві сні відчуваю, як земля рухається навколо сонця,
я слухаю, слухаю як вони ростуть –

гриби Донбасу, нечутні химери ночі,
виходячи з пустоти, виростаючи з кам’яного вугілля,
доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках,
гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти
від туги усім зневіреним і пропащим,
тому що, чувак, доки ми разом,
доти є кому переривати цю землю,
знаходячи в її теплих нутрощах
чорний колір смерті,
чорний колір життя.

© Published with permission by the author
from: Maradona
Kharkiv, Ukraine : Folio Publishers Ltd., 2007

Грибы Донбасса

ruso

Донбасс весной тонет в тумане, и солнце прячется за сопками.
Поэтому нужно знать места,
нужно знать, с кем договариваться.

Это был рабочий бывшего насосного цеха,
мужик, потрёпанный алкоголизмом.
— Мы, — сказал при знакомстве, — рабочие насосного цеха,
всегда считались элитой пролетариата, ага, элитой.
В своё время, когда всё полетело к ебеням, много кто
опустил руки. Только не работники
насосного цеха, только не мы.
Мы тогда собрали независимые профсоюзы горняков,
захватили три корпуса бывшего комбината
и начали выращивать там грибы.

— Как грибы? — не поверил я.
— Так. Грибы. Хотели выращивать кактусы с мескалином, но у нас,
в Донбассе, кактусы не растут.

Знаешь, что главное, когда выращиваешь грибы?
Главное, чтоб тебя пёрло, точно, друг, — главное, чтобы пёрло.
Нас — пёрло, поверь мне, нас и сейчас прёт, возможно, потому,
что мы всё-таки элита пролетариата.

Ну, и, значит, что — мы захватили три корпуса
и высеяли наши грибы.
Ну, и там — радость труда, чувство локтя,
сам знаешь — это пьянящее ощущение трудовых свершений.
А главное — всех прёт! Всех прёт и без грибов!

Проблемы начались уже через пару месяцев.
У нас тут серьёзный район, сам видел,
недавно сожгли заправку, причём милиция
там всех и накрыла, они даже заправиться
не успели, так хотели её сжечь.
И вот одна бригада решила на нас наехать,
решила забрать наши грибы, ты представляешь?
Я думаю, на нашем месте каждый
прогнулся б, такой порядок — прогибаются все,
каждый в меру своего
                                        социального
                                                                статуса.

Но мы собрались и подумали — хорошо, грибы — это хорошо,
но дело не в грибах, и не в чувстве локтя,
и даже не в насосном цехе, хотя это был аргумент.
Просто мы подумали — вот сейчас взойдёт урожай, вырастут
наши грибы, вырастут и, условно говоря, заколосятся,
и что мы скажем нашим детям, как мы посмотрим им в глаза?
Просто есть вещи, за которые ты должен отвечать, от которых
ты не можешь просто так отказаться.
Вот ты отвечаешь за свой пенициллин,
а я отвечаю за свой.

Одним словом, сошлись прямо на грибных плантациях. Там мы
их и повалили. И когда они падали на тёплые
сердца грибов,
мы думали —

Всё, что ты делаешь своими руками, работает на тебя.
Всё, что ты пропускаешь через собственную совесть, бьётся
в такт с твоим сердцебиением.
Мы остались на этой земле, чтобы нашим детям недалеко
было ходить на наши могилы.
Это наш остров свободы,
расширенное сознание
сельского хозяйства.
Пенициллин и Калашников — два символа борьбы,
Кастро Донбасса ведёт партизан
сквозь туманные грибные плантации
к Азовскому морю.

— Знаешь, — сказал он мне, — ночью, когда все засыпают
и тёмные почвы впитывают в себя туман,
я даже во сне чувствую, как земля движется вокруг солнца,
я слушаю, слушаю, как они растут —

грибы Донбасса, неслышные химеры ночи,
выходя из пустоты, вырастая из каменного угля,
пока сердца стоят, словно лифты в ночных домах,
грибы Донбасса растут, растут, не давая умереть
от тоски всем разуверившимся и пропащим,
потому что, чувак, пока мы вместе,
до тех пор есть кому перекапывать эту землю,
находя в её тёплых внутренностях
чёрный цвет смерти,
чёрный цвет жизни.

Перевёл с украинского Игорь Белов
«Воздух»: Журнал поэзии, 2008, № 1.

Mercedes-Benz

ucraniano | Serhij Zhadan

Глибока ніч стояла над нами,
і зорі світили нам із піднебесся.
І ось саме цієї глибокої ночі
ми вибирались із бундесу.

І коли така ніч і нікого навколо,
і по радіо всі говорять лише польською мовою,
на крайняк - німецькою,
завжди згадуєш усіх рідних і близьких.

Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати.
Як же так, думав, все життя – як оце
польське радіо: жодної тобі поваги до православних,
демократія, думав я, їбав я таку демократію.

Що приховувала ця ніч? З чого все почалось?
Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою,
нормальний курс, гарантія на пів року
з правом продовження.

І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню,
готель, в якому вона працювала,
і я шепотів їй – Натаха, твоє серце зараз у моїх руках,
я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче,
і вона сміялась, відводячи очі – придурок, ну це ж не серце,
це силікон, відпусти його, це зовсім не серце, серце у мене тверде і холодне,
таке як хокейні шайби.

І ось ми разом вибирались із бундесу, з її документами і моїми боргами,
наче Марія і Йосип на двох віслюках,
купуючи на заправках лише найнеобхідніше –
консерви і презервативи.

Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли,
і радіо глохло від утоми, я почав засинати,
підіймаючись у піднебесся.
І тоді на трасі з’явився мотель.
Вона його помітила першою.
Першою вона до нього і увійшла.

Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише
пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону,
вимкни на хуй це радіо «Марія», що ти хочеш почути?
Які новини можуть бути у католиків?
В них немає новин з часу останнього хрестового походу.
Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи
свої пилки і ножиці,
дай йому відпочити.

За дві години, прокинувшись, витягнув її з душу і переніс
до машини. Ну, думаю, справді – не ховати ж її до багажника, тупо якось:
кохану жінку совати в багажник, хай уже сидить поруч зі мною,
доїду до Мостиська – поховаю по-людськи.

І вже на самому кордоні, не знаю, що зі мною трапилось,
ранок був холодний і свіжий, і я
на якусь мить відійшов собі відлити.

І саме тоді вони й випасли наш мерседес –
троє берлінських знайомих, котрі йшли по сліду, винюхували нас
серед темних доріг, тепер стояли біля машини і говорили –
тихо, говорили один до одного, тьолка спить, він десь поруч, тихо,
не розбудіть тьолку,
не розбудіть тьолку.

Що такий смурний, братішка, - запитав український таксист,
вже на виїзді з Мостиська, - що за діла? А що я міг йому сказати?
Я ніби пілот Люфтваффе,
так ніби юнкерс мій підбили а сам я встиг вистрибнути.
Мені б тішитись, а я стою посеред лісу,
і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки
білоруських партизанів?

Ну що, далі водій почав співати,
ясна річ - бандитські пісні,
такі поморочені, що їх жодними словами не перекажеш,
але приблизно таке:

не плач, моє серце, не плач,
не муч душу свою картонну,
ми ще зустрінемось
з того боку кордону.

з того боку життя,
з того боку державної митниці.
ми ще побачимось
де-небудь в районі Вінниці.

я люблю цю країну
навіть без кокаїну,
небо це березневе,
без тебе, серце, без тебе.

кину все, що виніс,
перепродам свій бізнес,
вийду на берег Дунаю,
там і сконаю.

© Published with permission by the author
from: Maradona
Kharkiv, Ukraine : Folio Publishers Ltd., 2007

Mercedes-Benz

ruso

Глубокая ночь стояла над нами,
и звёзды светили нам с небес.
И вот именно такой глубокой ночью
мы выбирались из бундеса.

И когда такая ночь и никого вокруг,
и радио говорит лишь по-польски,
на крайняк — по-немецки,
всегда вспоминаешь всех родных и близких.

Вот и я вспоминал себе, вспоминал, и не мог вспомнить.
Как же так, думал, вся жизнь — как это
польское радио: никакого тебе уважения к православным,
демократия, думал я, ебал я такую демократию.

Что скрывала эта ночь? С чего всё началось?
Партнёры в Берлине, стрелки у русской синагоги,
нормальный курс, гарантия на полгода
с правом продления.

И вот эта женщина, эти ночи, полные огня,
отель, в котором она работала,
и я шептал ей — Натаха, твоё сердце сейчас в моих руках,
я чувствую, какое оно нежное и горячее,
и она смеялась, отводя глаза, — придурок, ну это ж не сердце,
это силикон, отпусти его, это совсем не сердце, сердце у меня твёрдое и холодное,
как хоккейная шайба.

И вот мы вместе выбирались из бундеса, с её документами и моими долгами,
словно Мария и Иосиф на двух ослах,
покупая на заправках только самое необходимое —
консервы и презервативы.

Уже где-то под Варшавой, когда и консервы не лезли,
и радио глохло от усталости, я начал засыпать,
поднимаясь в поднебесье.
И тогда на трассе появился мотель.
Она его первая заметила.
Первая она в него и вошла.

Натаха, просил я её, только не радио, ещё
пару часов, Натаха, дай остыть своему силикону,
выключи на хуй это радио «Мария», что ты хочешь услышать?
Какие новости могут быть у католиков?
У них нет новостей со времён последнего крестового похода.
Дай отдохнуть своему сердцу, шептал я, доставая
свои пилки и ножницы,
дай ему отдохнуть.

Через два часа, проснувшись, вытащил её из душа и перенёс
в машину. Ну, думаю, в самом деле — не прятать же её в багажник, тупо как-то:
любимую женщину совать в багажник, пусть уже сидит рядом со мной,
доеду до Мостиски — похороню по-людски.

И уже на самой границе, не знаю, что со мной случилось,
утро было холодным и свежим, и я
на минутку вышел себе отлить.

И вот тогда они и вычислили наш мерседес —
трое берлинских знакомых, которые шли по следу, вынюхивая нас
среди тёмных дорог, теперь стояли возле машины и говорили —
тихо, говорил один другому, тёлка спит, он где-то рядом, тихо,
не разбудите тёлку,
не разбудите тёлку.

Что такой смурной, братишка, — спросил украинский таксист,
уже на выезде из Мостиски, — что за дела? А что я мог ему сказать?
Я словно пилот Люфтваффе,
будто юнкерс мой подбили, а сам я успел выпрыгнуть.
Мне бы радоваться, а я стою посреди леса
и лишь повторяю: блядь, ну откуда здесь столько
белорусских партизан?

Ну что, дальше водитель начал петь,
ясное дело — бандитские песни,
такие замороченные, что их никакими словами не перескажешь,
но примерно такое:

не плачь, моё сердце, не плачь,
не мучь свою душу картонную,
мы ещё встретимся
где-нибудь за кордоном.

пройдя таможню,
ещё повезёт увидеться
по ту сторону жизни
где-то в районе Винницы.

я эти люблю равнины
даже без кокаина,
небо в мартовских тучах,
но ты меня, сердце, не мучай.

брошу всё, что вынес,
перепродам свой бизнес,
выйду на берег Дуная
и в ящик сыграю.

Перевёл с украинского Игорь Белов
«Воздух»: Журнал поэзии, 2008, № 1.

Big Gangsta Party

ucraniano | Serhij Zhadan

Харків, 94-й рік. Напружена
криміногенна ситуація. В місті діє
злочинне угруповання, яке бомбить обмінки,
на державному радіо їх називають „групою зухвалих молодиків”;
і ось ця група зухвалих молодиків
довго пасе оптову обмінку в центрі,
пасе-пасе і врешті випасає,
що в омбінці
зараз лежить кілька мішків бабла -
брезентові мішки з баблом,
котрі до завтра ніхто не буде вивозити.
Тоді вони святково одягаються
і їдуть бомбити
обмінку.

А обмінка знаходиться в самому
центрі; вони ще пропускають напханий
народом трамвай і аж тоді йдуть
бомбити
свою
обмінку.

А там їм ніхто, виявляється, не радий,
тим більше - коли вони починають забирати
мішки з баблом.

І ось ти ідеш містом, сонячним боком вулиці,
і в тебе все погано - ні грошей, ні роботи, ні соціальних перспектив,
і тут раптом із обмінки вибігають
молодики в святкових спортивних костюмах і біжать
до бехи, наче біатлоністи, що залишили далеко
позаду всіх претендентів на оптове бабло.

Але що можна робити у Харкові, в 94-му році,
з мішком бабла? Його можна здати в оптову обмінку.
Але там вони вже всіх перестріляли. Отож вони
вирулюють під колесами трамваю
і мчать в нікуди.

Але за пару кварталів звідси
є затишний кабак із кокаїном,
котрий називається „Елітний клуб „Карамболь””.
І вони їдуть просто туди і починають розплачуватись
баблом, на якому ще не висохла кров інкасаторів.

І що, і їм приносять їхнє відро кокаїну,
і доки вони схиляються над ним, мов піхотинці над
піхотною міною, убоп по своїх каналах пробиває їхню беху
і починає штурмувати елітний клуб „Карамболь”.

І ось ти йдеш собі,
дивлячиь,
як над
трамвайними дротами
підіймаються інкасаторські душі, і все, що тобі хочеться -
це просто нормально потрахатись, хоч раз, хоч раз у житті,
навіть чорт із ними - із соціальними гарантяіми,
чорт із нею - з роботою,
хоча б раз, хоча б аби з ким!
І тут тобі раптом до ніг
починають викидати тіла молодих біатлоністів,
і в кожного з них на грудях лейбл адідасу,
мов прострелене серце, так ніби ця команда біатлоністів
потрапила під перехресний вогонь свого дублю.

Невидимі й незбагненні
наші з тобою голоси підіймаються в космос.
Скільки тьмяних, солодких натяків
залишили нам у спадок духи любові.
Краще героїчна смерть, аніж холодна старість.
Спи спокійно, товаришу по боротьбі,
я доношу твій найк,
я поверну борги,
я буду користуватись твоєю трубою,
відповідаючи на дзвінки,
і коли задзвонять твої батьки,
я скажу, що ти ненадовго відійшов,
але незабаром повернешся,
і тоді вони заплатять за все.

from: Maradona
Kharkiv, Ukraine : Folio Publishers Ltd., 2007

Big Gangsta Party

ruso

Харьков, 94-й год. Напряженная
криминогенная ситуация. В городе действует
преступная группировка, которая бомбит обменники,
на государственном радио их называют “группой дерзких молодчиков”;
и вот эта группа дерзких молодчиков
долго пасет оптовый обменник в центре,
пасет-пасет и наконец выясняет,
что в обменнике
сейчас лежит несколько мешков бабла —
брезентовые мешки с баблом,
которые до завтра никто не будет вывозить.
Тогда они празднично одеваются
и идут бомбить
обменник.

А обменник находится в самом
центре; они еще пропускают набитый
народом трамвай и лишь тогда идут
бомбить
свой
обменник.

А там им никто, оказывается, не рад,
тем более — когда они начинают забирать
мешки с баблом.

И вот ты идешь городом, солнечной стороной улицы,
и у тебя все плохо — ни денег, ни работы, ни социальных перспектив,
и тут вдруг из обменника выбегают
молодчики в праздничных спортивных костюмах и бегут
к бэхе, словно биатлонисты, что оставили далеко
позади всех претендентов на оптовое бабло.

Но что можно делать в Харькове, в 94-м году,
с мешком бабла? Его можно сдать в оптовый обменник.
Но там они уже всех перестреляли. Так что они
выруливают из-под колес трамвая
и мчат в никуда.

Но через пару кварталов отсюда
есть уютный кабак с кокаином,
который называется «Элитный клуб “Карамболь”».
И они идут прямо туда и начинают расплачиваться
баблом, на котором еще не высохла кровь инкассаторов.

И что, и им приносят их ведро кокаина,
и пока они склоняются над ним, как пехотинцы над
пехотной миной, убоп по своим каналам пробивает их бэху
и начинает штурмовать элитный клуб “Карамболь”.

И вот ты идешь себе,
глядя,
как над
трамвайными проводами
поднимаются инкассаторские души, и все, что тебе хочется —
это просто нормально потрахаться, хоть раз, хоть раз в жизни,
даже черт с ними — с социальными гарантиями,
черт с ней — с работой,
хоть раз, хоть абы с кем!
И тут вдруг тебе к ногам
начинают выбрасывать тела молодых биатлонистов,
и у каждого из них на груди лейбл адидаса,
как простреленное сердце, так, словно эта команда биатлонистов
попала под перекрестный огонь своего дубля.

Невидимые и непостижимые,
наши с тобой голоса поднимаются в космос.
Сколько туманных, сладких намеков
оставили нам в наследство духи любви.
Лучше геройская смерть, чем холодная старость.
Спи спокойно, товарищ по борьбе,
я доношу твой найк,
я верну долги,
я буду пользоваться твоей трубой,
отвечая на звонки,
и когда позвонят твои родаки,
я скажу, что ты ненадолго вышел,
но скоро вернешься,
и тогда они заплатят за все.

Перевёл с украинского Игорь Белов
«Сибирские огни»: Журнал, 2009, № 10.