"Ніц немає у цій країні", –  каже дружина Лота
рвучко й так презирливо. "Але правда. Ну що в нас зловиш?"
Суп кипить, чуже дзєцко спить (година – двадзєшьча злотих),
поки Лот ганяє з Голландії машини на продаж.
Все було – збирала трускавки, гляділа стару фрау
в тому місті, де вмирають лише у своїх постелях, 
де занадто багато віками узгоджених правил, 
де усі ґарґульї такі вгодовані на костелах.
Головне – не озиратись, не повертатись нізащо. 
Ну хіба до чужих кімнат. Знімати взуття й одежу, 
під гарячим душем стояти вічність цілу і завше
засинати вже тоді, коли небо стає бежевим.
Головне – вивчити доньку. Бо тут немає нічого. 
Тільки ранки вдома такі дзвінкі й так тихо надвечір...
І вона зненацька страшно кричатиме щось про Бога, 
коли митник укотре перетрусить всі її речі.
Лот пішов, мама хвора... Стоїть. Заходить в Петра і Павла, 
ставить свічку. Вогник шкрябає змерзлі шорсткі долоні.
Вона точно знає, що десь колись промахнулась знагла. 
Бо інакше чому тепер ці щоки такі солоні?