Україна моя – ковдра клаптикова,
грубо зшита з усього підряд, а вже ніц не відріж, не викинь.
Така пишна веснянкувата мамка, така
свята земля соняшникових полів і пластикових вікон.

Всі міста твої декомунізовані,
всіх розбитих шляхів і чорних рік артерії життєдайні,
всі люди й не́люди, однакові зовні,
зустрічають мене, щоб у мені тепер поїхати далі.

І коли потім розвіють у Києві
або десь на Чернігівщині любій мене одного дня, то
мої україни теж будуть розвіяні,
і проростатимуть між гаражів їхні живучі зернята.

Я лишуся в тобі, це точно, мабуть же.
І ніякого пафосу, тільки крик на одному видиху
крізь заводи, церкви, хрущовки, ратуші:
“Благословенна будь! У тебе немає іншого виходу”.