Гриби Донбасу

Донбас навесні тоне в тумані, і сонце ховається за сопками.
Тому треба знати місця,
треба знати з ким домовлятися.

Це був робітник колишнього насосного цеху,
мужик, потріпаний алкоголізмом.
- Ми, - сказав при знайомстві, - робітники насосного цеху,
завжди вважались елітою пролетаріату, ага, елітою.
Свого часу, коли все полетіло к єбєням, багато хто
опустив руки. Лише не працівники
насосного цеху, лише не ми.
Ми тоді зібрали незалежні профспілки гірників,
захопили три корпуси колишнього комбінату
і почали вирощувати там гриби.

- Як гриби? – не повірив я.
- Так. Гриби Хотіли вирощувати кактуси з мескаліном, але у нас,
на Донбасі, кактуси не ростуть.

Знаєш, що головне, коли вирощуєш гриби?
Головне, щоб тебе перло, точно, друг – головне, щоб перло.
Нас – перло, повір мені, нас і зараз пре, можливо тому,
що ми все-таки еліта пролетаріату.  

Ну, і значить що – ми захопили три корпуси і висіяли наші гриби.
Ну, і там – радість праці, почуття ліктя,
сам знаєш – це п’янке відчуття трудових звершень.
А головне – всіх пре! Всіх пре і без грибів!

Проблеми почались уже за пару місяців. У нас тут серйозний
район, сам бачив, нещодавно спалили заправку,
причому – міліція  там усіх і накрила, вони навіть заправитись
не встигли, так хотіли її спалити.
І ось одна бригада вирішила на нас наїхати, вирішила забрати
наші гриби, ти уявляєш? Я думаю, на нашому місці будь-хто
прогнувся б, такий порядок – прогинаються всі,
кожен у міру свого соціального статусу.

Але ми зібрались і подумали – добре, гриби – це добре,
але справа не в грибах, і не в почутті ліктя,
і навіть не в насосному цеху, хоча це був аргумент.
Просто ми подумали – ось зараз зійдуть врожаї, виростуть
наші гриби, виростуть і, умовно кажучи, заколосяться,  
і що ми скажемо нашим дітям, як ми подивимось їм у вічі?
Просто є речі, за які ти маєш відповідати, від яких
ти не можеш просто так відмовитись.
Ось ти відповідаєш за свій пеніцилін,
а я відповідаю за свій.

Одним словом, забились просто на грибних плантаціях. Там ми
їх і повалили. І коли вони падали на теплі серця грибів,
ми думали –

Все, що ти робиш своїми руками, працює на тебе.
Все, що ти пропускаєш крізь власну совість, б’ється
в такт із твоїм серцебиттям.
Ми залишились на цій землі, щоби нашим дітям недалеко
було ходити на наші могили.
Це наш острів свободи,
розширена свідомість
сільського господарства.
Пеніцилін і Калашников – два символи боротьби,
Кастро Донбасу веде партизанів
крізь туманні грибні плантації
до Азовського моря.

- Знаєш, - сказав він мені, - вночі, коли всі засинають
і темні грунти всмоктують у себе туман,
я навіть уві сні відчуваю, як земля рухається навколо сонця,
я слухаю, слухаю як вони ростуть –

гриби Донбасу, нечутні химери ночі,
виходячи з пустоти, виростаючи з кам’яного вугілля,
доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках,
гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти
від туги усім зневіреним і пропащим,
тому що, чувак, доки ми разом,
доти є кому переривати цю землю,
знаходячи в її теплих нутрощах
чорний колір смерті,
чорний колір життя.

© Published with permission by the author
De: Maradona
Kharkiv, Ukraine : Folio Publishers Ltd., 2007

Donbasa sēnes

Pavasarī Donbass slīgst miglā un saule slēpjas aiz sopkām.
Tāpēc ir jāzina vietas,
jāzina, ar ko sarunāt.

Tas bija vecā sūkņu ceha darbinieks,
alkoholisma nodeldēts vīrs.
"Mēs," viņš iepazīstoties teica, "sūkņu ceha strādnieki,
vienmēr esam skaitījušies proletariāta elite, jā, jā, elite.
Tajā laikā, kad viss gāja pa pieskari, daudzi
nolaida rokas. Tikai ne sūkņu ceha
darbinieki, tikai ne mēs.
Mēs toreiz savācām neatkarīgās kalnraču arodbiedrības,
dabūjām trīs vecā kombināta korpusus
un sākām tur audzēt sēnes."

"Sēnes?" es neticēju.
"Jā. Sēnes. Gribējām audzēt kaktusus ar meskalīnu, bet pie mums,
Donbasā, kaktusi neaug.

Zini, kas ir galvenais, kad audzē sēnes?
Galvenais ir, lai tev ieper, tieši tā, draugs, – galvenais, lai ieper.
Mums – iepēra, tici man, mums arī tagad ieper, iespējams, tāpēc
ka mēs tomēr esam proletariāta elite.

Nu, un tātad – mēs pievācām trīs korpusus un iesējām savas sēnes.
Nu, un tad – darba prieks, pleca sajūta,
pats zini – tā reibinošā darba sasniegumu sajūta.
Bet galvenais – visiem ieper! Visiem ieper arī bez sēnēm!

Problēmas sākās jau pēc pāris mēnešiem. Mums tur ir nopietns
rajons, pats redzēji, nesen nodedzināja benzīntanku,
turklāt – milicija turpat viņus arī savāca, viņi pat uzpildīties
nepaspēja, tā gribējās nodedzināt.
Un, lūk, viena brigāde sagribēja mums uzbraukt, nolēma pievākt
mūsu sēnes, iedomājies? Man liekas, mūsu vietā katrs būtu
salūzis, tāda ir kārtība – visi lūst,
katrs atbilstoši savam sociālajam statusam.

Bet mēs sanācām kopā un padomājām – labi, sēnes – tas ir labi,
bet runa jau nav par sēnēm un pleca sajūtu,
un pat ne par sūkņu cehu, lai gan tas bija arguments.
Vienkārši, mēs padomājām – lūk, tagad sadīgs raža, izaugs
mūsu sēnes, izaugs un, tēlaini izsakoties, savārpos,
un ko mēs teiksim saviem bērniem, kā skatīsimies tiem acīs?
Vienkārši, ir lietas, par kurām tev ir jāatbild, no kurām
tu tā vienkārši nevari atteikties.
Lūk, tu atbildi par savu penicilīnu,
bet es atbildu par savējo.

Vārdu sakot, tesāmies turpat sēņu plantācijās. Tur mēs
viņus arī novācām. Un, kad viņi krita uz siltajām sēņu sirdīm,
mēs domājām –

Viss, ko tu dari ar savām rokām, strādā tavā labā.
Viss, ko tu izlaid caur savu sirdsapziņu, sitas
vienā ritmā ar tavu sirdi.
Mēs palikām šajā zemē, lai mūsu bērniem nebūtu
tālu jāiet uz mūsu kapiem.
Tā ir mūsu brīvības sala,
lauksaimniecības
paplašinātā apziņa.
Penicilīns un Kalašņikovs – divi cīņas simboli,
Donbasa Kastro ved partizānus
caur miglainām sēņu plantācijām
uz Azovas jūru.

Zini, – viņš man teica, – naktī, kad visi aizmieg
un tumšās zemes iesūc sevī miglu,
es pat miegā jūtu, kā zeme griežas ap sauli,
es klausos, klausos, kā viņas aug –

Donbasa sēnes, nedzirdamās nakts himēras,
dīgstot no tukšuma, izaugot no akmeņoglēm,
kamēr sirdis stāv kā lifti naksnīgās mājās,
Donbasa sēnes aug, aug, neļaujot nomirt
no skumjām visiem ticību zaudējušiem un pazudušiem,
tāpēc ka, vecīt, kamēr mēs esam kopā,
ir kāds, kas uzraks šo zemi,
atrodot tās siltajās iekšās
melno nāves krāsu,
melno dzīvības krāsu.

Atdzejojis Jānis Elsbergs
Satori: Interneta žurnāls, 8.09.2010.