Лукойл

Коли приходить великдень і небо стає прихильнішим до нас,
і всі напружуються - мовляв, великдень, аякже,
тоді в землі починають перевертатись покійники,
розбиваючи ліктями холодну глину.
Мені доводилось ховати друзів,
я знаю, як воно – закопувати своїх друзів,
мов собака кістку,
чекаючи, коли небо
                                  стане до тебе прихильнішим.

І є такі соціальні групи,
для яких подібні ритуали особливо важливі,
я маю на увазі, насамперед, середній бізнес.
Всім доводилось бачити
який смуток охоплює цих регіональних
представників російських нафтових компаній,
коли вони з‘їжджаються на безмежні
цвинтарні поля, аби закопати
ще одного брата з відстреленими легенями;

всім доводилось чути тверде биття сердець,
коли вони стоять біля домовини
і витирають скупі сльози й соплі об своє
дольче й габана,
і хуячать геннесі
                            з одноразового
                                                     посуду.

Ось так, Коля, - говорять, - ось тобі й відкат.
На безмежних полях офшору
ми, як дикі гуси восени, падаємо в холодні
плеса забуття, зі шротом у печінці.

То як, - радяться, - ми
спорядимо нашого брата
в його довгий шлях
до осяйної Валгали Лукойлу?
Хто буде супроводжувати його
в темних печерах чистилища?

Тьолки, - говорять усі, - тьолки,
йому потрібні будуть тьолки,
хороші тьолки,
дорогі й без шкідливих звичок,
вони будуть гріти його взимку,
вони студитимуть йому кров навесні,
ліворуч від нього буде лежати платинова блондинка,
і праворуч від нього буде лежати платинова блондинка,
так, щоби він навіть не помітив, що вже помер.

Ох, ця смерть - територія, де не ходять
                                                                 наші кредитки.
Смерть - територія нафти,
                                           хай вона омиє його гріхи.
Ми покладемо йому до ніг зброю і золото,
хутра і тонко помелений перець.
В ліву руку ми вкладемо йому останню нокіа,
в праву руку - грамотну ладанку з Єрусалиму.
Але головне - тьолки,
дві тьолки, головне - дві платинові тьолки.
Так, це головне, - погоджуються всі.
Головне, - погоджуються тьолки.
Головне-головне, - підтакує Коля зі своєї домовини.

На великдень ми всі такі сентиментальні.
Стоїмо, чекаємо, коли мертві
встануть і вийдуть до нас із потойбіччя.
Ніколи так не цікавишся смертю,
як ховаючи друзів.

Коли вони третій день чатують
під дверима моргу, він зранку третього дня,
долає, зрештою, смертю смерть, і виходить
до них із крематорію, бачить,
що всі вони знесилено сплять,
після триденного забуху,
лежать просто серед трави,
в обриганих
дольче й габана.

І тоді він тихо,
                        щоби не розбудити,
забирає в одного з них
підзарядку для нокіа,
і повертається
в пекло
до своїх
блондинок.

© Published with permission by the author
De: Maradona
Kharkiv, Ukraine : Folio Publishers Ltd., 2007

ЛУКОЙЛ

Когда приходит пасха, и небо становится к нам благосклонней,
и все напрягаются, мол, пасха, а как же,
тогда в земле начинают переворачиваться покойники,
разбивая локтями холодную глину.
Мне доводилось хоронить друзей,
я знаю, как это – закапывать своих друзей,
точно собака – кость,
в ожидании, когда небо
                                       станет к тебе благосклонней.

И есть социальные группы,
для которых подобные ритуалы особенно важны,
я имею в виду, в первую очередь, средний бизнес.
Всем приходилось видеть,
какое смятение охватывает всех этих региональных
представителей российских нефтяных компаний,
когда они съезжаются на бескрайние
кладбищенские поля, чтоб закопать
еще одного брата с простреленными легкими;
всем приходилось слышать твердое биение сердец,
когда они стоят над гробом
и вытирают скупые слезы и сопли о свое
дольче и габбана,
и хуячат хэннеси
                         из одноразовой
                                                 посуды.

Вот так, Коля, – говорят, – вот тебе и откат.
На бескрайних просторах оффшора
мы, как дикие гуси осенью, падаем в холодные
плесы забвения, с дробью в печенке.

Так как, – советуются, – мы
снарядим нашего брата
в его долгий путь
к сияющей валгалле ЛУКОЙЛа?
Кто будет его сопровождать
в темных пещерах чистилища?

Телки, – говорят все, – телки,
ему нужны будут телки,
хорошие телки,
дорогие и без вредных привычек,
они будут согревать его зимой,
они остудят ему кровь весной,
слева от него положим платиновую блондинку
и справа от него положим платиновую блондинку,
так, чтобы он даже не заметил, что уже умер.

Ох, эта смерть – территория, где не ходят
                                                                   наши кредитки,
смерть – территория нефти,
                                                 пусть она смоет его грехи,
а мы положим к его ногам золото и оружие,
меха и тонко помолотый перец.
В левую руку мы положим его последнюю нокию,
в правую руку – грамотную ладанку из Иерусалима.
А главное – телки, главное – две платиновые телки.
Да, это главное, – соглашаются все.
Главное, – соглашаются телки.
Главное-главное, – поддакивает Коля из своего гроба.

На пасху мы все такие сентиментальные.
Стоим, ждем, когда мертвые
встанут и выйдут к нам с того света.
Никогда так не интересуешься смертью,
как хороня своих друзей.

Когда они третий день дежурят
под дверью морга, он утром третьего дня
попирает, наконец, смертью смерть и выходит
к ним из крематория, видит,
что они обессиленно спят
после трехдневного запоя,
лежат прямо в траве
в обрыганных
дольче и габбана.

И тогда он тихо,
                        чтобы не разбудить,
забирает у одного из них
подзарядку для нокии
и возвращается
в ад
к своим
блондинкам.

Перевела с украинского Евгения Чуприна
«Сетевая словесность», 10 июня 2007.