Serhij Zhadan

ucraniano

Claudia Dathe

alemán

Михаил Светлов

Про що пишуть сучасні поети?
Сучасні поети пишуть про зникаючу, примхливу
субстанцію свого страху; сатана поезії змазує
сажею замки на дверях, і ти сидиш зі своїми страхами
і пишеш про це вірші, вірш за віршем,
ось таке враження
лишається
від сучасної
поезії.
      
Натомість є окремі соціальні групи, які мало цікавляться
субстанцією страху. Я маю на увазі середній бізнес.
Демони чорного налу,
які підіймають із колін
республіку,
знаючи лише двох справжніх друзів –
друга Стєчкіна
                          і друга Макарова.
Поети не знають про любов нічого,
любов – це бажання мати дітей після дефолту.

Хто бачив сонячні хмарочоси в центрі, той мене зрозуміє.
В одному з них жив Марат,
                                               який тягнув
                                                                   трубу через Кавказ,
і дотягував її вже до кордону.
Ну, і все було добре -
благословення з боку московського патріархату
і кришування з боку обласної адміністрації,
і три жінки, яких він любив і утримував,
себто дружина, коханка і ще одна жінка, з якою він трахався,
одним словом – інтенсивне особисте життя.
Але що йому не давало спокою – це його сни,
в яких він виповзав на пекучі поля Андалузії
і сидів на білому піску,
наспівуючи –

о, Андалузіє, жінко
з чорною кров’ю,
ця твоя чорна кров,
чорніша за нафту Месопотамії.

О, Андалузіє тиші,
Андалузіє пристрасті,
я твій пес, Андалузіє,
твій безпантовий бродяга.

Але всі три жінки говорили йому – Марат, йобана в рот, Марат,
в країні, Марат, бардак, візьми кредит, розрули з розтаможкою,
кров, Марат, кров у твоїй трубі, кров на твоїх піджаках.

Але, засинаючи, він усоте повторював:

Твоє чорне-чорне волосся,
довше за коридори Рейхстагу,
довше за чергу на Мостиськах,
довше за прізвища угорських депутатів.

І хто був на окружній в районі ростовської траси,
той знає цей приватний сектор. В одному з тих котеджів
і жила третя жінка Марата,
                                             там він
                                                          і забухав.

Щось у ньому зламалось, він взяв таки таки цей  
кредит, і приїхав до своєї третьої
                                                        жінки
                                                                  з валізою
                                                                                  бабла.
Ось, - сказав зі злістю, - сто штук, мій кредит,
мої пароплави й порти.
І вже після цього забухав.
Можливо, в ньому теж
озвалася субстанція страху, тому що він пив
день, потім пив ще один день, потім знову пив,
випив парфуми сальвадор далі,
все повторюючи – моя Андалузія, моя Гренада.

Потім у котеджі вони ділили його тіло.
Мені, – сказала дружина, - по хую бабки,
мені потрібен він, я забираю його.
Ні, - сказала коханка, - мені теж по хую бабки,
тим більше я була в долі,
але його забираю я.
А третя сказала, - а ось мені бабки абсолютно не по хую,
ви не подумайте, що я така сука,
просто сто штук це гроші все-таки, але його я теж любила,
він навіть парфуми мої випив,
тому він залишиться мені.

І ось вони сиділи над його тілом
і ділили його між собою,
тому що є багато причин триматись за близьких нам людей,
тому що так чи інакше любов - це командна гра,
тому, врешті-решт, що більше за смерть
кожен із нас боїться
опинитися
сам на сам
зі своїм
життям.

© Published with permission by the author
De: Maradona
Kharkiv, Ukraine : Folio Publishers Ltd., 2007

Michail Swetlow

Worüber schreiben die modernen Dichter?
Die modernen Dichter schreiben über die schwindende, kapriziöse
Substanz ihrer Angst; der Teufel der Dichtung schmiert
Ruß auf die Türschlösser, und du sitzt da mit deinen Ängsten
und schreibst Gedichte, eins nach dem anderen,
dieser Eindruck also
bleibt
von der modernen
Dichtung.

Es gibt aber auch soziale Gruppen, die sich kaum für die
Substanz der Angst interessieren. Ich meine den Mittelstand.
Die Dämonen der Schwarzen Kassen,
die die Republik
wieder aufrichten,
die nur zwei echte Freunde haben –
Freund Stetschkin
                               und Freund Makarow.
Die Dichter wissen nichts über die Liebe,
Liebe ist der Kinderwunsch nach der Rubelkrise.

Wer die sonnigen Wolkenkratzer der Innenstadt gesehen hat, wird mich verstehen.
In einem von ihnen wohnte Marat,
                                                 der Röhren durch den
                                                                                     Kaukasus legte
und schon bis zur Grenze vorgedrungen war.
Tja, und alles war okay,
er hatte den Segen des Moskauer Patriarchats
und einen Draht zur Gebietsverwaltung,
drei Frauen, die er liebte und versorgte,
die Ehefrau, die Geliebte und eine zum Ficken,
ein intensives Privatleben also.
Was ihm aber keine Ruhe ließ, waren seine Träume,
in denen er auf die glühenden Felder Andalusiens hinauskroch
und im weißen Sand sitzend
sang

oh, Andalusien, du Frau
mit dem schwarzen Blut,
dieses schwarze Blut,
schwärzer als das Öl Mesopotamiens

oh, du Andalusien der Stille
Andalusien der Leidenschaften,
ich bin dein Hund, Andalusien,
ein astreiner Vagabund.

Alle drei Frauen sagten zu ihm, Marat, verdammt, Marat,
das Land ist im Arsch, Marat, nimm einen Kredit und mach die Entzollung klar,
Blut, Marat, an deiner Röhre ist Blut, Blut ist an deinen Jacketts.

Aber beim Einschlafen wiederholte er hunderte Male:

dein schwarzes, schwarzes Haar,
länger als die Korridore im Reichstag,
länger als die Schlange in Mostyska,
länger als die Namen der ungarischen Abgeordneten.

Wer schon am Stadtrand an der Schnellstraße nach Rostow gewesen ist,
kennt diese Siedlung. In einem der Einfamilienhäuser
wohnte Marats dritte Frau,
                                                  und dort
                                                                 ergab er sich dem Suff.

Irgendetwas in ihm war zerbrochen, und er nahm wirklich diesen
Kredit und kam zu seiner dritten
                                                            Frau
                                                                       mit einem Koffer
                                                                                                       voll Knete.

So, sagte er gehässig, hundert Lappen, mein Kredit,
meine Dampfer und Häfen.
Und dann erst ergab er sich dem Suff.
Vielleicht zeigte sich auch bei ihm
die Substanz der Angst, denn er trank
den ersten Tag, dann noch einen, dann trank er wieder,
trank das Salvadore-Dalí-Parfum aus
und rief immerzu „mein Andalusien, mein Grenada“.

In dem Einfamilienhaus haben sie dann seinen Körper geteilt.
Ich, sagte die Ehefrau, scheiß auf die Kohle,
ich brauche ihn, ich nehme ihn mit.
Nein, sagte die Geliebte, auch ich scheiß auf die Kohle,
ich war schließlich mit im Geschäft,
aber ich nehme ihn mit.
Und die dritte sagte, vielleicht scheiß ich noch auf die Kohle,
denkt ja nicht, ich wär so eine Schlampe,
aber hundert Lappen sind immerhin Geld, ich habe ihn doch auch geliebt,
sogar mein Parfüm hat er geschluckt,
deshalb fällt er an mich.

Und so haben sie über seinem Körper gesessen
und ihn unter sich aufgeteilt,
weil es viele Gründe gibt, sich an gute Freunde zu halten,
weil Liebe so oder so ein Mannschaftsspiel ist,
weil schließlich jeder von uns
mehr als den Tod fürchtet
allein
zu bleiben
mit seinem
Leben.

Aus dem Ukrainischen von Claudia Dathe