Serhij Zhadan

ucraniano

Claudia Dathe

alemán

Прощання слов‘янки

Скільки доводилось бачити даунів,
але таких навіть я не бачив -
один у футболці Звоніміра Бобана,
інший - у футболці Бобана Марковіча,
така собі збірна Югославії з клоунади.

Ага, і ось вони сідають до вагону і відразу
дістають карти і починають грати на гроші.
А грошей ні в того ні в іншого немає.
Але чорта з два, - думає Звонімір Бобан, - зараз
я роздягну цього клоуна, - думає він
про Бобана Марковіча, - зараз
я виб’ю
з нього
все гівно.

І Звонімір Бобан говорить Бобану Марковічу, - братіку,
братішка, нам головне, аби нас не зсадили до Відня, бо вже у Відні
все буде до наших послуг, і шенген упаде нам до рук,
мов перестигла груша. Проститутки, братіку, витиратимуть
нам кросівки
своїми косами,
ми в’їдемо з боку Братислави, на віслюках,
як два Ісуса,
ти і я, братіку,
ти і я.

Ага, - відповідає Звоніміру Бобану Бобан
Марковіч, - аякже: як два Ісуса,
виб’ємо з цього міста все гівно, перехопимо в цих йобаних
українців ринок крадених мобільних телефонів.
Ти лише уяви, братішка, скільки у
світі загадок і таємниць, скільки борделів
і крадених телефонів:
нам життя не стане, аби об’їхати наші угіддя
на віслюках.

А той йому і відповідає: стане, братіку, стане,
життя розтягується, мов баян, я буду
тягнути його в один бік,
а ти - в інший.

І ось вони їдуть, закинувши
нагору чорну валізу,
в якій лежить, складена вдвоє, їхня
велика слов’янська ідея,
і ця їхня велика слов’янська ідея -
акробатка з женевського цирку,
дівчинка, яку вони склали вдвоє і запакували до валізи,
час від часу
витягуючи її назовні
й ділячись із нею хлібом і ракією.

Головне - довезти слов’янську ідею до Відня,
в’їхати в місто
на чолі автоколони прочан.
У світі стільки незайманих душ,
стільки нескорених протестантів
і некрадених мобільних телефонів,
що лише встигай розтягувати
це життя.

Ну що, далі вони починають співати,
зрозуміло - балканські пісні,
такі безкінечні, що їх навіть своїми словами не перекажеш,
але приблизно таке:

Коли сонце стає над Балканами
і першим своїм промінням торкається хвиль Дунаю,
вони - хвилі Дунаю - починають підсвічуватись,
ніби на дні лежать золоті червінці,
і тоді хоробрі солдати сербської гвардії
стрибають у Дунай, разом зі своїми рушницями,
аби дістати золоті червінці для дівчат
з портових кварталів;
так вони й тонуть - разом зі своїми рушницями,
і хвилі Дунаю волочуть їх піщаним
дном у напрямку моря,
і від їхніх темних-темних мундирів
море називається Чорним.

© Published with permission by the author
De: Maradona
Kharkiv, Ukraine: Folio Publishers Ltd., 2007

Abschied der Slawin

Wie viele Trottel ich schon gesehen habe,
aber solche sind mir noch nicht begegnet –
im Zvonimir-Boban-Shirt der eine,
im Boban-Marković-Shirt der andere,
eine Art Jugoslawienauswahl der Clownerie.

So, und die steigen also in den Zug, holen gleich
ihre Karten raus und fangen an, um Geld zu spielen.
Aber weder der eine noch der andere hat welches.
Verdammt noch mal, denkt Zvonimir Boban, jetzt
mach ich diesen Clown nackig, denkt er
über Boban Marković, jetzt
treib ich
dem
seinen ganzen Scheiß aus.

Und Zvonimir Boban sagt zu Boban Marković, Kumpel,
Alter, Hauptsache, sie schmeißen uns nicht vor Wien raus, denn in Wien
steht uns dann alles zu Diensten, und Schengen fällt uns in die Hände
wie eine überreife Birne. Die Nutten, Alter, werden uns
mit ihren Haaren
die Turnschuhe trocknen,
wir ziehen von Bratislava aus ein, auf Eseln,
wie zwei Jesusse,
du und ich, Alter,
du und ich.

So, antwortet Zvonimir Boban Boban
Marković, wie denn das: wie zwei Jesusse,
wir treiben der Stadt ihren ganzen Scheiß aus, wir nehmen diesen beknackten
Ukrainern ihr Geschäft mit den geklauten Handys ab.
Überleg mal, Kumpel, wie viele
Rätsel und Geheimnisse, wie viele Bordelle
und geklaute Handys es auf der Welt gibt:
unser Leben wird nicht ausreichen, um unsere Ländereien
auf einem Esel abzureiten.

Der andere antwortet: und ob es reicht, Kumpel, klar reicht es,
das Leben lässt sich auseinanderziehen wie ein Akkordeon, ich
ziehe in die eine Richtung,
du in die andere.

So fahren sie, den schwarzen Koffer
in die Ablage geworfen,
in dem, doppelt gefaltet, ihre
große slawische Idee liegt,
und diese große slawische Idee ist
eine Akrobatin aus dem Genfer Zirkus,
ein Mädchen, das sie doppelt gefaltet und im Koffer verstaut haben
und von Zeit zu Zeit
hervorholen,
um Brot und Raki mit ihr zu teilen.

Hauptsache, die slawische Idee bis nach Wien bringen,
an der Spitze der Autokolonne aus Pilgern
in die Stadt einziehen.
Es gibt so viele unbefleckte Seelen,
so viele unbeugsame Protestanten,
so viele ungeklaute Handys auf der Welt,
du brauchst dieses Leben bloß
auseinanderzuziehen.

Was weiter, sie fangen an zu singen,
Balkan-Lieder natürlich,
so endlos, dass sie sich nicht mal nacherzählen lassen,
aber ungefähr so:

Wenn die Sonne über dem Balkan aufgeht
und mit ihren ersten Strahlen die Wellen der Donau berührt,
fangen sie – die Wellen der Donau – an zu funkeln,
als lägen goldene Dukaten auf dem Grund,
dann springen die kühnen Soldaten der Serbischen Garde
samt ihren Gewehren in den Fluss,
um die goldenen Dukaten heraufzuholen für die Mädchen
aus den Hafenvierteln;
und so gehen sie unter samt ihren Gewehren,
die Wellen der Donau schleifen sie über den sandigen
Boden dem Meer zu,
und wegen ihrer überdunklen Uniformen
heißt es das Schwarze Meer.

Aus dem Ukrainischen von Claudia Dathe