Люди у в’єтнамках vs люди в берцях.
Хоча ні, нема ніякого версусу.
Нема суперечності.
Люди у в’єтнамках чекають
на людей у берцях,
відмірюють кожен крок, кожен день –
триста шістдесят п’ять, триста шістдесят чотири...

Або не чекають.
Збирають валізи до Греції.
Канікули, літо.
Ніхто не винен, кінець кінцем.

Або не чекають і збирають валізи до Греції,
але перераховують, перераховують 
всім ахіллесам на нові літні берці
з нубуку й кордури.
Щоби дихалось.
Щоб вберегло.

Варіантів – безліч.
Усі правильні або ні.

Вечорами люди в берцях
скидають баласт
і рачками ховаються до своїх панцирів –
своїх спальників.
Гортають деякий час стрічки
рівнобіжних життів у смартфонах,
дивуються трохи.
“Греція. Круто. Колись і я...”
А відтак приходять короткі нестерпні сни
про вакханок або сирен
з медовими голосами.

Спи, мій милий.
Ти знаєш, під ранок
завжди сняться
рідні люди у в’єтнамках
і ті, інші,
в маленьких ортопедичних сандаликах.