Luba Gawur
english
Eva
Старий університетський корпус, який називають «Казарма», і майже завжди зачинений
Ботанічний сад; кілька з нас перестрибували на роверах невисокі ланцюги огорожі,
Спинялося перехрестя, проклинаючи зміну Світла. Мої недорослі духи
Будуть берегти Тебе, Єво. Тоді я довго не відчиняв, вдихаючи пах
Повної ванни троянд після шкільного свята, шампуню «Сіль із вишнею», який Ти
Любила; Міністр внутрішніх справ країни кефіру пунктуально закривав свої кордони Щоранку, коли час було бігти на Стадіон, і у вітті шуміли пробуджені;
Я терпляче чекав, поки Ти поговориш зі старшими, я уявляв собі кермо і обертав
Перед Тобою зображення, повне невідомих мені знаків, впізнавав себе і ставив на
Позначці «0», і рухався, як у танці засинання; впізнавав Твоїх друзів і домашніх тварин,
І також визначав їм числа, близько до себе. А далі дуже глибоко залітали птахи,
Я таки говорив до Тебе мовою пір’я, але знаєш, як пір’я все пропускає,
Ніби п’яний патруль. Це має назву «синдром пелікана», я був просто блискучим
Зразком; і коли я з ганьбою повернувся за парту, згадалося Твоє оте єдине речення:
«Щоб не хвилюватися, я уявляла людей деревами». Єво, я перестав відгукуватися на
Власне ім’я.
Audio production: International Poetry Festival Meridian Czernowitz
EVA
The old university building, which has been named “The Barrack,”
and the almost always barricaded botanical garden; a few of us
leaped over on our bikes the low-lying chains of an enclosure, the intersection decelerated, during the change of Light.
My immature spirits
Will guard over you, Eva. Then for a long time, inhaling
the scent of the rose-filled bathtub after the school festival, I did not open the shampoo “Salt n’cherries,” which you
Loved, the Minister of internal affairs of the land of kefir promptly closed his borders
Every morning when it was time to run to the Stadium, and amidst the branches rustled the awakened;
I patiently waited while you spoke with the elders, I
Imagined the steering wheel and turned it
Before you is an image, full of signs unknown to me, I recognized myself and marked the “0” sign, and moved as though in a somnambulant dance;
I recognized your friends and house pets,
And also assigned them numbers, near to myself. And further still, birds flew in very deeply
I did indeed speak to you in the language of feathers, but you know how feathers, like a drainspout, let everything escape,
as a drunken patrol guard would. This is called “the pelican syndrome,” I was simply a perfect example, and when I turned away in shame back behind the bench, I recalled that one sentence of yours: “So as not to be afraid, I imagined people as trees.”
Eva, I stopped answering
To my own name.