Kateryna Kalytko (Катерина Калитко)
*** [Курячи у вікно, у розчахнутий травень]
*** [Курячи у вікно, у розчахнутий травень]
Курячи у вікно, у розчахнутий травень,
думаєш: як же все добре склалося на цій останній війні,
не загинуло майже нічого.
Ось хіба що дитинство, разом із мамою,
але час для цього так чи інакше надходив.
Ну не можна ж, правда, вічно жити і не дорослішати.
Ось хіба що домівка, але що того дому,
коли суть людського помешкання — тимчасовість.
Звідки-бо інакше тягуча туга вдивляння
у чужі освітлені вікна, напівпрозорі, терпкі,
як лимонні дольки.
Фотокартки, листи, безсенсовний щоденник,
і квитки непогашені на свіже колись кіно,
висушений букет — щось таке, чого завжди
хочеться здихатися, та ніяк не доходять руки.
Найбільше тобі дошкуляв червоний шнурок у шухляді —
не пригадати вже, звідки взявся, задовгий рівно настільки,
щоби обхопити тонке дівоче зап'ястя.
Все на місці — руки, ноги, для чесної праці,
навіть є голова, при тому, що в ній
досі живуть картини незручного й страшного,
але ніхто їх не бачить і питати не буде.
Місто частково ціле.
Люди частково живі.
Ті, що вижили, утекли, заховалися,
вилізли з каналізації, зрадили, але покаялися,
емігрували, але повернулися іншими.
Всі вони оточують, кажуть: як же насправді добре!
Є кому випікати хліб.
Є кому купувати його на карточки.
Є кому носити дітей і робити аборти.
Є кому посадити шпинат, та неясно, що з ним робити.
Тут придалася би мама із її пирогом:
сир і зелень, щосуботи в твоєму дитинстві.
Дівчинка із червоним шнурком на руці покажеться часом у натовпі,
якщо підступає гроза. Чи проти тривожної повні.
Можна когось народити.
Когось убити.
Закохатися.
Чи що там ще роблять з людьми,
якщо ти правильно пам'ятаєш.
Можна було б пригадати.
Спробувати.
Давай.