Galaktion Tabidze (გალაკტიონ ტაბიძე)

Non, je n'ai vu jamais une lune si taciturne,
Une si béate nuit pleine d'arômes nocturne,
Dans le feuillage des branches l'azur sous l'auréole,
Les cieux si pacifiques, souverains et sans paroles.
Semblable à un iris la pâle lune est habillé
D'une splendeur diaphane pareille à un collier,
Le Mtkvari et le vieux castel rayonnent de lumière
Sous cette lune tendre, mystérieuse et éphémère.
Tsérétéli repose ici et rêve vaguement.
Sur son tombeau qu'enlacent les roses éperdument,
Le flamboiement d'étoiles est si limpide et silencieux,
Ici, rôdait souvent Baratachvili séditieux...
Comme le cygne je m'enirai à l'heure fatale,
Seulement puisse-je chanter l'extase immémoriale,
Quand à minuit les yeux des fleurs sont largement ouverts,
Les vagues de mon rêve défèrlent comme la mer.
L'heure de la mort cruelle change l'accent du cygne,
Ces roses éparpillées, cascades de chants insignes.
Je sais que pour une âme hantée de songes aimés
La voie de mort est une belle voie de fleurs semée,
Je sais que le poète créera une œuvre d'audace,
Alors que cette nuit si belle et lui sont face à face,
Qu'ici, près du sépulcre, je songe, avide d'amour,
Que je suis roi, roi et poète, et je mourrai un jour,
Mais dans les siècles lointains passera mon chant nocturne,
Sous cette lune bleue et souveraine et taciturne.

Не світив ніколи місяць тихо так, як нині!
Ліра присмерку, сповита в тузі, в безгомінні,
Голубі скликає тіні, їх вплітає в віття...
Чи таку раніше бачив лагідну блакить я?!
Місяць, мов поблідлий ірис, мріє в ореолі
I, неначе сновидіння чисті, світлочолі,
Мигоятять шпилі Метехі в білому одінні...
Ні, не сяв ніколи місяць тихо так, як нині!
Спить могила Церетелі в царственнім спокої,
Де троянди пишноквітні, де рясні левкої,
Де зірки на цвинтар сиплють іскор ніжні хвилі.
В самоті любив блукати тут Бараташвілі...
Хай і я помру з піснями, лебедю подібно,
Розповівши, як у душу ніч дивилась срібно,
Як над тихою землею знався сон крилатий,
Як він звів вітрило синє, мріями нап’яте,
Як у співи лебединім смерти зимний подих
Похитнув тояндні брости, промайнув по водах,
Як у ніч оцю побачив я духовним зором,
Що й до смерті шлях леліє в сяйвиі неозорім,
Що й по тих шляхах мардрує смілий дух співочий,
Що не знатиму ніколи ще такої ночі,
Що за тінями полину й я назустріч смерті,
Щоб, як то поету личить, з піснею померти
I навіки залишити співи ці хвилинні...
Не свитив николи мисяць тихо так, як нині!

Еще такой безропотной луны
Не знала ночь. И, навевая сны,
Тишайшей лирою из длинных трав,
Еще луною быть не перестав,
Сквозь синеву бесплотную ветвей
Она – как ирис в бисере лучей.
И зыбкости незыблемой покрой –
Сновиденный Метехи над Курой...
Не вечности ли это свет двоякий?
Тут в двух шагах покоится Акакий,
И на печаль кладбищенской плиты
Ложатся тени, звезды и цветы.
Бараташвили тут бродил... И зависть –
Лишь новой песни лебединой завязь.
Пусть я умру – но только бы запелось!
Ценою жизни спеть – вот это смелость!
Под шелест крыл и синих парусов
Моей мечты – я умереть готов.
Преображенья сладостная жуть –
Единственный необратимый путь.
Ночь тишиной заполнена до краю.
Царь и поэт, я с песней умираю,
О тени вечные! А лиру вам
Я отдаю... В предание векам
Она войдет, светясь средь длинных трав,
Еще луною быть не перестав...