Мої підбори переробили,
мов на чернетку – аркуш білий,
сіре каміння вздовж букіністів,
начебто спогад про північ імлисту,

про береги дещо інші, підмостки,
глину під ними, дошки підмоклі,
як дріботіли підбори твої по підмостках,
коли ти пробігала – неозброєним мозком

не осягнути вже, й простим оком
не вгледиш, як в кут глухий ненароком
заходиш, як зайде колись на сході
сонце, що тут ще світить... Та годі –

уже ущерть перекреслене мною,
як ковзанка, котра тане з весною,
чуже повитоптане каміння,
ставши чернетками мого невміння.