Linor Goralik (Линор Горалик)

Naktī,
apbrīnojami siltā mēneša pašā sākumā,
viņš apgāja visus pārējos
un lika posties ceļam.
Kāds bija brīdināts.
Vairākums — nē.

Sākumā viņš baidījās,
ka viņus nodos
tramīgais neziņas troksnis,
putekļaino skapju drebēšana,
histēriska nažu šķinda.

Pēc tam tas vairs nebija svarīgi.

Pārbaidīti vaimanāja garie vecie siļķu trauki,
raudāja neko nesaprotošās mazās glāzītes,
durvīs drūzmējās
samiegojušos gludekļu paklausīgais bars.
Šaudījās šķīvji,
nesaprotot, kā var pamest
visu šo satrunējušo iedzīvi —
nomelnējušos galdautus,
netīros virtuves dvieļus,
vecāsmātes svētās salvetes.
Taukainais pīļu sautējamais trauks, zaglīgi blenžot,
ātri rija sudraba karotītes.
Sālstrauciņš kratīja savu putekļaino, daudzčamdīto māsu,
kura histēriski atkārtoja:
„Viņa panāks un nositīs mūs!”
Viņa panāks un nositīs mūs!...”

Viņš neveikli iesita viņai
ar taukaino koka rokturi.
Viņa apklusa.

Kad viņi beidzot no pakalna devās ceļā,
visa apkārtne tos dzirdēja,
visa sādža skatījās uz viņiem pa logu.
Kad viņi aizskrēja līdz upei,
Fedoras soļi jau uzdzina drebuļus
viņa no sastāvējušiem netīrumiem blāvajos
vara sānos.

Pēdējās rindas viņu nolādēja,
ripoja grāvjos, atpalika.
Vidējās raudāja, nolādēja viņu, bet gāja.
Priekšējo nebija, —
tikai viņš,
uz vecām ļodzīgām kājām
atbildības un šaubu
mēmajās šausmās.

Kad viņi tomēr aizskrēja līdz upei —
nomocīti, ieplīsuši, apdauzīti, —
viņš pagriezās un viņiem teica: ”Jūs redzēsit,
mēs ieiesim ūdenī — un iznāksim no tā citādi.”

Taču tad upe pašķīrās.

Di notte,
proprio all’inizio di un mese incredibilmente caldo,
lui fece il giro di tutti gli altri
e ordinò di radunarsi.
Qualcuno era stato avvertito in anticipo, la maggior parte no.

Dapprima aveva paura
che li tradisse
uno schiamazzo perplesso e timoroso,
un tintinnio degli armadi polverosi,
un trillo isterico dei coltelli.

Poi tutto questo divenne irrilevante.

I lunghi, vetusti piatti da portata per il pesce si lagnarono allarmati,
i piccoli bicchierini piangevano, incapaci di comprendere alcunché,
i ferri da stiro s’adunarono alle porte,
come mandrie sonnolente ed ubbidienti.
I piatti si lanciavano,
senza comprendere come si potessero gettare
tutti quei beni ed effetti muffiti:
le tovaglie scolorite,
gli sporchi asciugamani da cucina,
i sacri tovaglioli della nonna.
Un grasso recipiente per cuocere le anatre, occhiate furtive gettando d’attorno,
ingoiava frettoloso cucchiaini d’argento.
Una saliera agitava la sua sorella polverosa e insudiciata, che isterica ripeteva:
“Ci raggiungerà e c’ammazzerà! Ci raggiungerà e c’ammazzerà!..”

Lui la colpì goffamente
col suo manico unto di legno.
E lei tacque.

Quando infine si misero a scendere il poggio,
il limite del villaggio tutto li sentì,
il villaggio tutto li osservava dalle finestre.
Quando giunsero al fiume di corsa,
lo scalpiccio di Fedora già risuonava
come un brivido nei suoi fianchi di rame,
opachi per l’antico fango.

Le ultime file lo maledicevano,
scivolavano nei fossi, restavano indietro.
Quelle mediane piangevano, lo maledicevano, ma procedevano.
Le prime non c’erano,
soltanto lui,
sulle sue gambe vecchie e spossate,
in quell’orrore silenzioso
di dubbi e responsabilità.

Quando alla fine giunsero al fiume di corsa,
fiaccati, spossati, stremati,
lui si voltò e disse loro: “Ora vedrete,
entreremo nell’acqua e ne usciremo diversi”.

Ma a questo punto le acque del fiume si divisero.

Уночі,
на самісінькому початку на диво теплого місяця,
він обійшов усіх решта
і казав їм збиратися.
Дехто був попереджений.
Більшість — ні.

Спочатку він трохи боявся,
що їх зрадить
наляканий розгублений гамір,
деренчання запилюжених шаф,
істеричний передзвін ножів.

Потім це зробилося несуттєвим.

Налякано нарікали видовжені старі оселедниці,
плакали і нічого не розуміли маленькі чарки,
праски стовпилися у дверях
осоловілим, покірним стадом.
Тарілки металися,
не розуміючи, як можна покинути 
весь цей затхлий маєток, —
потемнілі скатерті,
посірілі кухонні рушники,
священні бабунині серветки.
Масна гусятниця, покрадьки озираючись,
швиденько заковтувала срібні ложечки.
Сільничка трясла свою запилюжену, замацану сестру,
яка істерично повторювала:
«Вона дожене і переб’є нас!
Вона дожене і переб’є нас!..»

Він незграбно вдарив її
засмальцьованою дерев’яною ручкою.
Вона вмовкла.

Коли ж вони, врешті, рушили вниз із горбка,
вся околиця їх почула,
все село дивилось на них із вікон.
А як добігли вони до ріки,
тупіт Федори вже відлунював дрожем
в його тьмяних від задавненого бруду 
мідних боках.

Задні ряди проклинали його,
скочувалися в рівчаки, відставали.
Середні плакали, проклинали його, проте йшли.
Передних не було, —
тільки він,
на тремтячих старих ногах,
в мовчазному жахові
відповідальності і непевності.

Коли ж вони все-таки добігли до річки, —
перемучені, тріснуті, надбиті, —
він обернувся і сказав їм: «Побачите,
ми ввійдем у воду — і вийдем із неї іншими».

Та нараз ріка розступилася.

                  To Korney Chukovsky, who wrote Fedora's Grief —
                 a scary children's poem about one nasty housewife who never
                 washed her dishes until they ran away from her.

That night, 
that warm spring night 
he passed from door to door 
and told them all to get ready. 
Some were given a heads-up, 
most of them weren't. 

At first he was mortified 
so sure 
that something will give them away: 
the bewildered hubbub of hutches, 
the rusty rattle of roasters, 
china's hysterical chiming. 

Than it became irrelevant. 

Long-faced herring dishes were wailing, 
little vodka glasses trembled, confused, 
red-faced irons, heavily droopy, 
herded and blocked the doorways. 
Grey plates were flying around, 
loosing their musty bearings, — 
spotted tablecloths, 
dirty kitchen wipes, 
grandma's sacred napkins. 

Sticky-fingered greasy roaster 
swiftly put silver spoons in his mouth. 
The old saltcellar was shaking her dusty, well-thumbed sister 
who mumbled hysterically: 
— She will catch us and kill us! 
She will catch us and kill us! 

He clumsily hit her 
with his split wooden hand. 
She closed her holes. 

When they've finally started to walk downhill, 
the whole village was eyeballing them, 
every window was staring. 
When they've got to the river, 
Fedora's stomping was already making 
his dim iron sides 
tremble. 

Those dragging behind were cursing on him, 
falling into ditches, coming off. 
Those in the middle were crying, cursing on him — 
— yet walking, 
Nobody led the way — 
only him, 
with his bending old legs, 
covered head to toe in a sticky yet silent horror 
of responsibility 
and doubts. 

When they've finally reached the river, — 
all broken, creaked and fractured, — 
he turned to them and said: 
“You shall see, 
we will enter this water 
and come out all new.” 

At that moment the waters parted.