Grigory Semenchuk (Григорій Семенчук)

нас огорнув листопад безликий,
дощ за вікном мов цимбалами дзенькнув.
а космос навколо такий великий –
куди ж там мені такому маленькому?

він розмовляє зі мною устами-проміннями,
холодом зранку у горлі набряклому.
робить нас тінями – винні, не винні ми…
клякнуть дерева – я так намок і розм’якнув.

з дошки стираються числа і довшають ночі,
космос вже вкотре дає зрозуміти, що ми – мудаки.
не вдасться ні з чого так просто узяти й зіскочити –
хіба що зі скелі  під співи пташок і вовків.

уся ця сезонна патетика дуже напружує.
пружні обійми холодних осінніх доріг
дають нам повірити – ми ще одужаємо.
чи бодай збережемо дітей і старих.