Katya Novak  (Катя Новак)

Translator

любов це продукт суспільства і на Чумацькому Шляху

синя у сутінках ніч нічого особливого тільки

коханець старається гайковий ключ Гайдеґґера

светр віддзеркалення його справжніх виробничих відносин

ніякої особливої художньої цінності

щось що тільки йому притаманне великий живіт біль у спині

відвіз тонни дві брикету а так на якісь особливі

художні цінності любов не претендує

механізм тривіального успіху є як відомо

дуже простим яблуневі дерева туман тиша гонорар варіюється

беручи до уваги відомість і продуктивність коханця

зимового пальта немає вмикаєш помпу Гайдеґґеру холодно

успіх є дуже-дуже далеким як і поезія вмикаєш

телевізор в одну із тих весняних ночей

під атаками коли фугасна бомба втрапила до саду 

коханця до виритого сховища і поховала там

усі бруньки літератури напнулись на деревах у повітрі

витала весна більшу частину поверху знизу забрала під себе

велика і тиха квартира звільненого директора банку захоплення

влади виявилось легким треба було лиш узагальнити особисте

як перший солдат так жінка була останньою

як колективізований чоловік прийшов дощ аби його приручили

лише особисте рабство тривіальності вчення ідеалів

вчить працювати вчить працювати

в особистому рабстві зростає спокій абетка особливої 

туги вчить читати у праці бажання зростає у праці

зростає на загал відомо що виникли самостійно

жінки котрих робота не змогла підкорити справжні

і незвичні жінки що усі мов покинуті летовища

вивищуються під поглядами свідків незмінними над твоєю головою спиною і животом над низиною гір де раніше був ліс де вчувалось

зараз не чути нема де лунати сумʼяттю дощу вітру

Через мої сни біжать пустельні пси,

світлі, швидкі і нечутні,

такі, як ніби Бога вітер;

прекрасні й розкішні, від ночі до ночі

вихром вони пориваються.

Вбираю, звісно, вбираю:

моє серце – то їхня здобич.

Як я можу бути виповнена відчуттями,

якщо не бігтиму, допоки – легко;

якщо від ночі до ночі не бігтиму і не гнатимусь

з примарними і приблудними

пустельними псами.

Надсяйне, непорушне сонце

понад островом смерті

де будинок Часу із білого каменю.

Говорять, що тут є

обійстя вічності,

і якщо говорять,

то так є насправді.

На столі стоїтъ глек,

побіля нього горня.

Хто з нього п’є, забуває

ім’я, що ним володіє,

втрачає себе,

перетворюється на піщинки піску

на сліпучому березі острова смерті.

Будинок побіля моря

вдає повсякчас, що є кораблем,

щойно прибулим.

Щоночі він відпливає бродити

нескінченними океанами,

епохами, просторами.

Довкола нього зоріють зірки,

у його серці квилить вогнище,

що ним ніхто не горить.

Як чекає господаря пес,

так будинок побіля моря

чекає свого капітана.

Існує щось, висловлене

що може бути іншою мовою,

з нашої пам’яті що йде при народженні.

Буває, пара слів все-таки пригадується,

наприклад, коли ступаєш по берегу морському

без жодної думки, турботи,

без одного-єдиного цента…

Ріння промовляє це мало-помалу,

але зовсім не іншомовно.

І я люблю Тебе

Бо я Тебе люблю.

Для чого зустрічатись –

Ти є воздухом для мене.

Повсюди понад.