Iryna Tsilyk

الأوكرانية

Sílvia Aymerich-Lemos

الكاتالوينية

*** [Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.]

Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.
Заручниця щоденних новин і низького тиску, і
побуту, вона думає: ще трохи, і я буду з ним.

Ще день – і я виперу форму з усіма свідченнями
втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави,
а потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
і я вибиратиму всі спогади з його голови.

А потім поставлю чай із гілочками смородини,
вдягнуся в оте, мереживне, і буде тиша навкруг,
і сонце впаде в кропиву за чужими городами,
і нитимуть груди у передчутті його темних рук.

Вона собі каже: ще трохи – й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

Білизна рипить у руках, світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни. 

А потім бере відро, набирає води пригорщу,
Вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.

© Iryna Tsilyk
الإنتاج المسموع: Haus für Poesie / 2017

*** [Aplega la bugada eixuta, i alguna cosa cruix]

Aplega la bugada eixuta, i alguna cosa cruix.
El vent juga amb les fulles, li alça el vestit – la despulla.  
Ostatge de les notícies, de la pressió baixa     
i del dia a dia, ja s’ho imagina: en un no-res, seré amb ell.

Encara un altre dia – li rentaré l’uniforme i amb ell totes les proves: 
l’esgotament, la por, la ràbia, els refrecs d’herba als genolls, 
i seurem l’un vora l’altre, dos rostres, sense més,  
i li trauré un a un els records del pensament.         .                           

I després, faré un te amb brots de groselles,                                       
em posaré les millors blondes, i es farà el silenci entorn nostre,
el sol s’ajocarà damunt les ortigues dels jardins llar enllà,   
i els meus pits es deliran per les seves fosques mans.         

Un xic més tan sols – es diu a si mateixa – i tothom feliç de nou.
Les pomes maduraran, les seguiran les maduixes i els cogombres.
S’acabarà el carnatge i unes noves marees se’ns enduran
cap a la rutina, a penes amarga, dels ritmes quotidians.

La bugada xopa a les mans, la llum li tiba les galtes,
un calfred li recorre l’espinada.
Ensuma les camises netes i fa un esforç                                                        
per recordar l’olor que ell feia abans, abans de la guerra.

Aleshores agafa un poal, en treu una almosta d’aigua                     
es renta i rumia, ben dreta, – una figura menuda d’espatlles estretes.
Ei, ja ho tinc! Tancaré la porta i no el deixaré sortir!
Bé, si més no fins que s’acabi el permís… Això, si més no.  

Traducció: Sílvia Aymerich-Lemos