Claudia Dathe
الألمانية
*** [Я втомилася почуватися винною]
«Я втомилася почуватися винною, – кажеш ти.
– У вас війна, а я живу у Швейцарії.
Ну, ти ж розумієш?»
Різдвяний ямарок десь у центрі Європи.
Ми лущимо смажені каштани, на пальці хукаємо.
Ніжний час Адвенту.
Хтось тоненько співає ‘Hallelujah’,
хтось чикрижить омелу на порційні гілки,
а декотрі смакують ковбаски.
«Але справді!»
– червонієш ти аж до корінців волосся,
так, ніби вечірнє сонце залило іржавим теплом
сутінковий ліс.
Моя мила ровесниця, ледь знайома.
Така сама, зовсім інша.
Упродовж кількох днів поетичного фестивалю
ми тчемо разом високі матерії, розмотуємо клубки слів,
шукаємо з лабіринту наших питань вихід,
якого нема.
“Знаєш, ми тут в усьому винні, усім винні,
– продовжуєш ти
вже і дійсно втомлено.
– Входячи в дім, не забудь зняти шапку,
помити руки, перепросити за колоніальне минуле
або чужу війну… Вибач».
Ти кажеш – вибач, і я кажу – вибач.
Слон у посудній крамничці,
солдафон на брейгелівському карнавалі,
я також втомилася почуватися винною.
Але сонце світить, і ми йдемо між людей,
і глювайн небезпечно підстрибує в наших стаканчиках,
вихлюпується червоним та липким.
Ми не знаємо,
що кілька днів потому
нові бомбардування в Алеппо, теракти у Стамбулі
та в Берліні, на різдвяному ярмарку,
заберуть десятки життів.
Ти скажеш – о боже мій, і я скажу – о боже мій,
читаючи новини з монітора.
Лінія фронту завжди ближча, ніж здається.
Але ні, ми з тобою в цьому не винні.
Ну, ти ж розумієш?
الإنتاج المسموع: Haus für Poesie / 2017
*** [„Ich habe es satt, mich schuldig zu fühlen“]
„Ich habe es satt, mich schuldig zu fühlen“, sagst du.
„Bei euch ist Krieg, und ich lebe in der Schweiz.
Wenn du weißt, was ich meine?“
Ein Weihnachtsmarkt in Mitteleuropa.
Wir schälen heiße Maroni, pusten auf die Finger.
Lieblicher Advent.
Jemand singt leise „Halleluja“,
jemand schneidet Mistel in handliche Zweige,
andere probieren Würstchen.
„Ist doch wahr!“,
du wirst rot bis an die Haarwurzeln,
als schickte die Abendsonne rostige Wärme
in den dämmrigen Wald.
Eine nette Frau in meinem Alter, flüchtig bekannt.
Genau so, ganz anders.
Auf dem Poesiefestival weben wir ein paar Tage lang
gemeinsam komplexe Stoffe, entrollen Wortknäuel,
suchen aus dem Labyrinth unserer Fragen einen Ausweg,
den es nicht gibt.
„Weißt du, wir sind hier an allem und jedem schuld“,
setzt du fort,
nun wirklich überanstrengt.
„Wenn du hereinkommst, dann nimm die Mütze ab,
wasch dir die Hände und entschuldige dich für die koloniale Vergangenheit
und den fremden Krieg … Verzeih.“
Du sagst – verzeih, und ich sage – verzeih.
Der Elefant im Porzellanladen.
Der Streiter im Bruegelschen Karneval,
auch ich habe es satt, mich schuldig zu fühlen.
Doch die Sonne scheint, wir mischen uns unter die Leute,
und der Glühwein schaukelt gefährlich in unseren Bechern,
rot und klebrig schwappt er über.
Wir wissen nicht,
dass einige Tage später
neue Bomben in Aleppo, Anschläge in Istanbul
und auf dem Weihnachtsmarkt in Berlin
Dutzende Leben fordern werden.
Du sagst – um Gottes Willen, und ich sage – um Gottes Willen,
als wir die Nachrichten auf dem Display lesen.
Die Frontlinie ist immer näher als gedacht.
Und wir zwei, wir sind natürlich nicht schuld.
Wenn du weißt, was ich meine?