Chrystyna Nazarkewytsch
الألمانية
*** [Ще інша історія трапилася з віолончеллю]
Ще інша історія трапилася з віолончеллю:
коли люди пішли, вона лишилася із господарем;
він продав усе, що можна було — крім неї,
і вона почала тамувати його голод
самою своєю присутністю.
Коли ж вони почали обшукувати
квартал за кварталом, кожен будинок,
заходити у квартири,
він, утративши спокій і сон, своєї черги чекав.
І вона гамувала його тривогу: брала за руки,
вкладала їх на свої шовковисті вигини,
і наказувала грати. Він корився щоразу.
Ночами, коли бої прокочувалися під вікнами,
коли асфальт здіймався в повітря чорною хвилею,
він грав без перерви годинами, поки на пальцях
не наливалися кров’ю і не лускали мозолі —
так, наче щоразу краяв од себе
по шматкові живого м’яса, і кидав надвір
хижим птахам — тільки б почекали,
тільки б не накидалися, тільки не зараз.
Та з кожним таким шматком
усе менше ставало його,
тож урешті,
коли кроки на сходах уже не лишали сумніву, що час настав,
він просто підважив деко червоного дерева
і всередину ковзнув безсило, як ящірка чи павук.
Так його і знайшли, кажуть:
змалілий, заплющений, скорчений ембріон
у череві вагітної віолончелі.
من: Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого
Чернівці: Meridian Czernowitz, 2019
الإنتاج المسموع: Haus für Poesie, 2022
*** [Eine weitere Geschichte geschah wiederum mit dem Cello]
Eine weitere Geschichte geschah wiederum mit dem Cello:
waren die Leute weg, blieb es mit seinem Besitzer;
er verkaufte alles von seinen Sachen außer dem Cello,
und es fing an, seinen Hunger zu stillen,
was allein durch die Anwesenheit des Cellos geschah.
Als sie aber anfingen die Wohnviertel – eines nach dem anderen –
zu durchsuchen, alle Häuser, alle Wohnungen,
verlor er Ruhe und Schlaf und wartete, wann er dran ist.
Das Cello beruhigte ihn: nahm seine Hände,
legte sie an die seidenen Kurven und befahl ihm
zu spielen. Er willigte jedes Mal ein.
Nachts, wenn vor den Fenstern die Schlachten rollten,
wenn eine schwarze Asphaltwelle hochstieg,
spielte er stundenlang, so lang, bis seine Finger
bluteten und die Schwielen platzten –
als ob er jedes Mal ein Stück Fleisch von sich abschnitt und
für die Wildvögel nach draußen warf – damit sie warteten,
damit sie noch nicht angriffen, noch nicht jetzt.
Aber mit jedem Fleischstück
wurde er kleiner,
so dass er endlich,
wenn die Schritte im Treppenhaus keine Zweifel mehr ließen,
kraftlos unter die Decke aus rotem Fichtenholz schlüpfte –
wie eine Eidechse oder Spinne.
Dort soll er auch entdeckt worden sein:
klein, zusammengedrückt, in Embryolage
im Bauch des schwangeren Cellos.