Ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш,
Ти, типу, письменник, архітектор людських душ,
Представник культурної інтелігенції, ну і всяке таке,
Що ти в мені знайшов, я ж навіть не розумію про що ти пишеш,
Я ж навіть не знала, шо ти – поет, мені просто очі сподобалися. І зачіска.
Я лежатиму поруч, буде холодна пізня осінь, я навіть подумаю:
Блін, я постійно пишу про осінь, листя, і ось вона тут, коханка смерті,
Пізня осінь, блін. Повернуся і скажу:
 
Я кинув курити учора вночі,
Прочитав есемеску, дістав ключі,
Відчинив замок, зайшов у кімнату,
Увімкнув світло, сорочку зім’яту
Підібрав із крісла, налив собі рому,
І подумав: нарешті вдома.
Скільки всього і скільки я мандрував!
Стежку смерті тричі вночі минав.
Довго жив без тебе, набрався пороків,
Написав дві книжки, мені двадцять років.
І за те, що я дихаю, бачу, за те, що я тут,
Хоча наше життя – вокзал і фастфуд,
За те, що живу, і за те, що пишу,
За хороші фільми, нормальну траву,
За тебе включно, за наше життя,
За всю цю музику без кінця,
За цю от сцену і за цей мікрофон,
За мій розряджений телефон,
За твою смс: скоро прийду,
Боже, дякую!
 
Ти посміхнешся і скажеш: за це я тебе й люблю, дурнику.
Я скажу: вже потрібно вставати, десята ранку, мені на роботу.
А ти знову посміхнешся і скажеш: ні, ще раз, хоч один раз.
І я відповім:
 
Для тебе, кохана, я здатен на все,
Аби лише бачити твоє лице,
Аби лиш тримати за руку тебе,
Для тебе, рідна, я здатен на все.
 
А потім в лікарні, як божий знак,
Медсестра мені скаже: у тебе рак.
І ти закричиш, а я промовчу,
Через вісім місяців ляжу в труну,
І голосно й гулко, як серцебиття,
Будуть мовчати земля й небеса.
І не мине навіть року, можливо, пів,
Як тебе поцілує якийсь дебіл.
Ти йому розкажеш якось вночі:
У мене був хлопець, писав вірші,
Помер у двадцять, у нього був рак,
Жаль, звісно, але рак – це рак.
 
І якщо після смерті існує життя,
Якщо далі тече ця нестримна ріка,
Якщо  осінь триває, якщо гріє тепло,
Якщо поезія вічна, я всім назло
Далі дивитимусь в твоє лице,
Далі кохатиму тебе.