Doris Kareva

Die lodernde, reglose Sonne
über der Insel der Toten,
wo das Haus der Zeit aus weiß Stein steht.

Man sagt, dort liege
der Schatz der Ewigkeit,
und wenn man es sagt,
wird es wohl so sein.

Auf dem Tisch steht ein Krug
und daneben ein Glas.

Wer daraus trinkt, vergisst
sogar den Namen, den er trägt,
verliert seine Form,

wird zu einem Sandkorn auf der Erde
am blendenden Strand auf der Insel der Toten.

Blazing, unmoving sun
over the isle of death,
the white stone house of Time.

They say it´s where
eternal treasure dwells,
and if they say it,
it must be true.

On the table is a jug,
next to it a glass.

Whoever drinks from it forgets
their name and
loses their shape,

transforms into a grain of sand on the ground
on the blinding beach of the isle of death.

Liekehtivä, liikkumaton aurinko
surmasaaren yllä
ja Ajan valkokivinen maja.

Sanotaan, että talossa
on ikuisuuden aarre,
ja kun kerran niin sanotaan,
varmaan se niin onkin.

Pöydällä on kannu,
sen vieressä lasi.

Ken siitä juo, hän unohtaa
oman nimensäkin,
menettää hahmonsa,

muuttuu hiekanjyväseksi
surmansaaren sokaisevalla rannalla.

En flammande orörlig sol
över dödens ö,
där Tidens vita stenhus står.

Man säger att evighetens skatt
finns där,
och om det kan sägas,
så är det nog så.

På bordet står en kanna,
därbredvid ett glas.

Den som dricker ur det glömmer
även det namn han bär,
förlörar sin skepnad,

blir till ett sandkorn på marken
på Dödsöns bländande strand.

Надсяйне, непорушне сонце
понад островом смерті
де будинок Часу із білого каменю.

Говорять, що тут є
обійстя вічності,
і якщо говорять,
то так є насправді.

На столі стоїтъ глек,
побіля нього горня.

Хто з нього п’є, забуває
ім’я, що ним володіє,
втрачає себе,

перетворюється на піщинки піску
на сліпучому березі острова смерті.