Kateryna Kalytko (Катерина Калитко)

І ця вулиця – капіляр у твоїй щоці,
і коли ти говориш, будинки на ній здригаються.

Де, спитай, справедливість цього повітря,
як не сором йому
бути таким однаковим
над містами нашими і тими, де окупація.
І над тією вулицею, де вигнула спину шовковиця,
і над тією, де іржавіла водокачка,
і над тією, де з долу дихала річка,
і над тією, де чути на розі було
залізницю
від сусідньої станції,
і над тією, де під ворітьми монастиря
походжала біла голубка.

Хтось кричить просто зараз, протяжно, звірино,
розлякуючи сусідів,
і не знає, чи досі існує вітер
над міськими дахами.
Хтось підпалює кучугуру листя
і дивиться вгору, на дим,
щоби сльози позатікали
в очниці, назад.

Час такий, що промовлене
одразу стає історією.
У говорінні лишається простір; цей ось надмір на видиху
дозволяєш собі, приховуючи
вибух між серцем і горлом.

А в житті – тільки пізні промені,
зв'язкові між нами та окупацією.
Довгопам'ятні, вперті –
прибувають, ламаються
об натомлені плечі.

Не даються в руки живими.