Михаил Светлов

Про що пишуть сучасні поети?
Сучасні поети пишуть про зникаючу, примхливу 
субстанцію свого страху; сатана поезії змазує
сажею замки на дверях, і ти сидиш зі своїми страхами
і пишеш про це вірші, вірш за віршем, 
ось таке враження
лишається 
від сучасної 
поезії. 
      
Натомість є окремі соціальні групи, які мало цікавляться
субстанцією страху. Я маю на увазі середній бізнес.
Демони чорного налу, 
які підіймають із колін
республіку,
знаючи лише двох справжніх друзів –
друга Стєчкіна 
                          і друга Макарова.
Поети не знають про любов нічого,
любов – це бажання мати дітей після дефолту.

Хто бачив сонячні хмарочоси в центрі, той мене зрозуміє.
В одному з них жив Марат, 
                                               який тягнув 
                                                                   трубу через Кавказ,
і дотягував її вже до кордону.
Ну, і все було добре -
благословення з боку московського патріархату 
і кришування з боку обласної адміністрації,
і три жінки, яких він любив і утримував,
себто дружина, коханка і ще одна жінка, з якою він трахався,
одним словом – інтенсивне особисте життя.
Але що йому не давало спокою – це його сни,
в яких він виповзав на пекучі поля Андалузії
і сидів на білому піску,
наспівуючи –

о, Андалузіє, жінко
з чорною кров’ю,
ця твоя чорна кров,
чорніша за нафту Месопотамії.

О, Андалузіє тиші,
Андалузіє пристрасті,
я твій пес, Андалузіє,
твій безпантовий бродяга. 

Але всі три жінки говорили йому – Марат, йобана в рот, Марат,
в країні, Марат, бардак, візьми кредит, розрули з розтаможкою,
кров, Марат, кров у твоїй трубі, кров на твоїх піджаках.

Але, засинаючи, він усоте повторював:

Твоє чорне-чорне волосся,
довше за коридори Рейхстагу,
довше за чергу на Мостиськах,
довше за прізвища угорських депутатів.

І хто був на окружній в районі ростовської траси,
той знає цей приватний сектор. В одному з тих котеджів
і жила третя жінка Марата, 
                                             там він
                                                          і забухав. 

Щось у ньому зламалось, він взяв таки таки цей  
кредит, і приїхав до своєї третьої 
                                                        жінки 
                                                                  з валізою 
                                                                                  бабла.
Ось, - сказав зі злістю, - сто штук, мій кредит,
мої пароплави й порти. 
І вже після цього забухав.
Можливо, в ньому теж 
озвалася субстанція страху, тому що він пив 
день, потім пив ще один день, потім знову пив,
випив парфуми сальвадор далі,
все повторюючи – моя Андалузія, моя Гренада.

Потім у котеджі вони ділили його тіло.
Мені, – сказала дружина, - по хую бабки, 
мені потрібен він, я забираю його.
Ні, - сказала коханка, - мені теж по хую бабки, 
тим більше я була в долі,
але його забираю я.
А третя сказала, - а ось мені бабки абсолютно не по хую, 
ви не подумайте, що я така сука, 
просто сто штук це гроші все-таки, але його я теж любила, 
він навіть парфуми мої випив, 
тому він залишиться мені.

І ось вони сиділи над його тілом
і ділили його між собою,
тому що є багато причин триматись за близьких нам людей,
тому що так чи інакше любов - це командна гра,
тому, врешті-решт, що більше за смерть
кожен із нас боїться
опинитися 
сам на сам
зі своїм 
життям.